— Ти виганяєш мене?
— Так. Назавжди.
Кілон рвучко повернувся, метнувся до східців, зупинився на якусь мить. Крізь зціплені зуби просичав:
— Я не забуду цього дня, учителю! Я не забуду… Очі його прискали іскрами ненависті.
— Я теж не забуду, — стримано промовив Піфагор, прямуючи до своїх учнів.
КОХАННЯ
Ніч над світом.
Море дихає теплом, колишеться під ніжною незримою рукою леготу, грається з сонним берегом, купає в спокійній глибині міріади фосфоричних вогників.
Зірки вгорі. Зірки внизу.
Сиплються полум’яні світляки, тчуть чарівливу пісню, і вона ніжно й нечутно дзвенить над водами, над дрімотливою землею.
Спокій. Тиша.
Та неспокійно Піфагорові. Він самотньо сидить на камені, дивиться на темний обрій, думає. Звідки тривога? Де її зернята? Може, розмова з Кілоном? Чи щось минуле бентежить душу? Амадіс… Її очі, ніби таємничі зорі, її погляд, вічно закличний, ніби крила нетутешнього птаха… Не забути… не забути…
А може, та безодня, що часто відкривається нажаханій душі, коли вона збагне марність найвеличніших подвигів, може, то вона не дає йому спокою? Праця, творчість, геройські зусилля — все проходить і забувається… а на місці величних діянь та звершень нікчеми й деспоти мурують свої храми підлості та неуцтва. Знає про те серце, мучиться тією неспростовною думкою. Але ж треба йти, треба вчити юних. Не заради дороги, а заради мандрівників. Може, хтось із них донесе до кращих часів зернята добра й знання. Може…
Чуються легкі, скрадливі кроки. Хто там?
Біля каменя зупиняється струнка, худенька постать. Невже Теано?
— Це я, учителю, — почувся тремтливий шепіт.
— Що сталося? — дивується Піфагор. — Тебе послав батько?
— Ні. Я сама…
— Ти щось хотіла запитати?
— Так… Ні…
— Ти дивна, — тривожиться Піфагор. — Йди сюди, сядь на камені.
Теано прудко, ніби ящірка, вибирається на камінь, завмирає поруч з учителем; у сяйві зірок видно, як вона міцно заплющила очі, ніби не вірячи своєму щастю.
— Учителю, — зітхнула Теано.
— Я слухаю…
— Я гуляла понад берегом. Я згадувала твої уроки про числа…
— І що ж, Теано? — ласкаво запитав Піфагор.
Вона повернулася, глянула йому в очі. Піфагор жахнувся: як схожі її очі в нічному зоряному мареві на очі Амадіс… чи, може, Нарісси?..
— Учителю… я дивилася на зірки… я думала про себе, про людей… про квіти…
— Забагато одразу, Теано, — усміхнувся Піфагор.
— Не смійся, учителю, — стиснула кулачок дівчина і вдарила ним себе в груди. — Чомусь мені здалися байдужими і непотрібними числа. Пробач, учителю… прости… Я щиро розмовляю з тобою, як ти нас завжди навчав…
— Говори, говори, — глухо сказав Піфагор.
— Числа, магія чисел! — вела далі Теано. — Ти незміряно краще розбираєшся в них. Ти — мудрець, а я — лише нікчемне дівчисько! Та чому я бачу за тими міріадами зірок, за переліком квітів, за числами людей щось вище, значиміше, немислиме… таке, що не можна передати словами, числами… Ти не гніваєшся?
— О ні! Я слухаю…
— Може, пташка, яка ширяє під сонцем у блакитному небі, щасливіша від нас? Може, вона незміряно мудріша? В чому мудрість, учителю? Невже в тому, щоб заучувати формули та числа?
— Невже я лише цьому вас учив? — насторожено запитав Піфагор.
— О ні! — палко скрикнула дівчина. — Ти дав нам чудові приклади діяння й мислі… ти відкрив нам чарівне вікно у таємничий світ знання… але ніщо не задовольняє мене у тій мудрості, яку можна завчити й прочитати…
— Я нічим не можу цьому зарадити, Теано.
— Квітка прагне до сонця, — сказала Теано, — а я знемагаю у мороці, і моє сонце не хоче глянути на мене ласкаво…
— Хто твоє сонце? — ледве чутно запитав Піфагор.
— Ти, учителю, — рішуче відповіла Теано, ніби одрізала туго нап’яту мотузку.
Перед ним захитався світ. Що вона сказала? Що вона промовила? Сміються зірки в небі, підморгують у морі. Сивими пасмами котяться тумани до берега, ніби волосся старого діда. О боги! Знову радість невимірна і нечувана втрата? О ні!
Теано мовчала, тіло її тремтіло, ніби від холоду. Піфагор взяв дівочі пальці в свої долоні, тяжко зітхнув.
— О Теано, що ти мовила? Навіщо? Я був спокійний, а ти здійняла бурю в моєму серці. Ти ще дитя, а мені — шістдесят років. Ти розумієш, що дієш? Тобі потрібен герой, юнак — гарячий і мужній!