— Що це?!
— «Паркер» у кактусі, - сказав Льова Шендрик.
— Це не «Паркер»! — завівся Хотинський. — Це символ, образ! І тест на нестандартність мислення! Якщо ви будете мислити стандартно, колеги, ми ніколи не зможемо запропонувати клієнтові оригінальну ідею.
— Це… — Оля Охріменко дуже хотіла мислити нестандартно. — Устремління…
— Куди?! — Хотинський уже нервував.
— У Всесвіт!
— Ти здуріла?! Нащо пиву рватися у Всесвіт?! Нам треба втюхати його реальним землянам, а не аборигенам на Марсі!
— Вибач! Я бачу не пиво, а тільки «Паркер», — боронилася Оля.
— На Марсі потрібні «Паркери»? — Шендрик уперто перетворював мозковий штурм на цирк.
Хотинський розгнівався.
— Видай нам свої ідеї, Льово! Чи тобі легше колег висміювати?!
— Та все просто! — сказав Льова. — Щось коштовне, може, безцінне, якогось біса застрягло в багнюці! Так виглядає біда.
- І як же я не здогадалася?! І справді! Це — біда! Наше нещасне пиво застрягло посеред пустелі! — знову активізувалася Оля. — Воно, як вагітна жінка! Страждає…
— Який жах! У пляшки пива нема кому пологи прийняти! — збудився Шендрик. — Треба щось робити!
— Ви подуріли?! — роз’ярився Хотинський.
— Ні, ти заціни! — Шендрика понесло: — Пляшка мордується: треба вчасно віддати якимсь чувакам пиво, інакше строк використання мине і її нафіг розірве! А чуваків нема — пустеля! Чуваки мають іти й рятувати пляшку, якщо вони справжні мужики! — усміхнувся Олі. — Олю, респект! Крута ідея! Героїка! — Глянув на Мар’яну: — Мар’яно! Ну, скажи! Крута ж ідея!
Мар’яна почервоніла, уп’ялася поглядом у «Паркер».
— Це — жадання. Одна людина дуже… Дуже хоче іншу людину, але ховає своє бажання, щоби ніхто не здогадався. Ховає і сама страждає від того, бо мов у колючках застрягла… — замовкла, зиркнула на Хотинського.
— «Паркер» — фалос? — почула голос Льови.
— Нестандартно! — Хотинський дивився Мар’яні в очі.
— Ти серйозно?! — здивувався Льова. — А до чого тут пиво?
— Не знаю. Ти скажи, — відповів Хотинський. Усміхнувся. — Я почув тебе, Мар’яно.
З того дня «Паркер» Хотинського став Мар’яниним зв’язківцем: як валявся на столі колодою — ніяких чудес! Брьохай, Мар’яно, додому, суши мізки: і що там у голові в Хотинського?… А як стирчить фалосом — значить, весь вечір до глибокої ночі Мар’яна танутиме в обіймах керівника бренд-групи. І не у вузькому незручному офісному кріслі, а на просторій канапі в лофті коханця на мансардному поверсі старовинного будинку біля «Олімпійського».
— Полю, я не маю його втратити! — захлиналася від хвилювання і захвату. — Я все життя про такого мріяла! А яка крута хата в нього. У центрі! От уяви — було горище, а Хотинський його викупив і зробив там собі барлогу метрів на сто. Я крутішої хати в житті не бачила.
— Так він багатий?
— Та, певно. Їздить на «ауді».
— А тебе на таксі відправляє.
— А ми вино п’ємо щоразу, коли я приходжу! Як він після вина за кермо?! — відбивалася-брехала Мар’яна.
Поля не здавалася:
— Раз він такий багатий, чому в наймах? У багатих — власні бізнеси.
— Не знаю. Може, набереться досвіду в нашій рекламній агенції і відкриє власну. Мені однаково. Я хочу жити з ним! І їздити на «ауді»!
— Краще дізнайся, хто його батьки, — порадила розсудлива Поля.
Мар’яні й самій кортіло дізнатися, хто ж такі предки Хотинського. Усе намагалася делікатно вивести коханця на відвертість, одного разу ніби ненавмисно завела про своїх: мати працює в архіві, у тата — бізнес. А який — промовчала, а то би довелося признаватися: тато купує дріжджі оптом, а потім, висолопивши на плечі язика, розносить їх роздрібним торгівцям на ринку «Юність» з мізерною націнкою.
— А твої батьки? — спитала обережно.
— Я — сам по собі, - Хотинський обійняв Мар’яну, глянув у вічі. — До наступного… «Паркера», золотце?
Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Губилася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотинського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтригувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання все частіше гризли Мар’яну.
— Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займатися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти вулицею, узявшись за руки, — вихлюпувала Полі. - І мама замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?