— Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої намагається відкараскатися, — припустила Поля. — І не хоче ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.
— Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, — геть засмутилася Мар’яна. Чому так? Навіть коли інтимні ігрища затягувалися до другої-третьої години ночі, коли Мар’янині очі злипалися — спати! — і тоді Хотинський не залишав коханку в лофті до ранку. Викликав таксі, відправляючи Мар’яну на далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».
— Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, — сказала Поля. — Однаково так не триватиме вічно. Рано чи пізно йому доведеться приймати рішення. Щось та скаже.
Хотинський мовчав до зими.
В останній день осені, 30 листопада 2013 року, директор вигнав колектив агенції на роботу — зривалися строки рекламної кампанії пивного клієнта і бренд-група Хотинського до ночі мала видати на-гора останню порцію макетів. Збуджена Мар’яна дісталася офісу на годину раніше за інших, та замість працювати, смикалася безпорадно — дві цигарки, третя кава, води, ще покурити чи однаково не допоможе, бо думки тільки про одне! Учора ввечері вона, як завжди, забігла до Полиної лікарні, щоби разом з подругою — на Воскресенку, та Поля і не збиралась додому.
— Ходімо на Майдан! — запропонувала натхненно.
— Що я там забула? — буркнула Мар’яна.
— Ми там з Ігорчиком домовилися зустрітися. Потирлуємося трохи. Треба, Мусь! Ігор каже: чим більше народу прийде, тим краще.
— Полю, ти дурна?! Який «Ігорчик»?! — роздратувалася Мар’яна. — Ми ж заприсяглися: з ким завгодно, тільки не з малолітками! Я думала, ти давно того студента з голови викинула, а ти й досі з ним крутиш?!
— Мені з ним кльово.
— Він на вісім років за тебе молодший!
Та Полі вуха заклало — не чула Мар’яну, швидко кидала речі в сумку.
— То йдеш?
- Іди ти… — Мар’яна одна-однісінька поверталася до батьківської хрущовки на Воскресенці, второпати не могла: от нащо Полька себе губить?! Ще торік вирішили: ніяких стосунків з молодшими за себе хлопцями, бо то геть безперспективно. І весь час озирайся: ніхто, часом, не усміхається вслід нахабно — дівка хлопцеві в тітки годиться.
— Дурна! — Мар’яна дісталася дому близько десятої, вклалася і спробувала заснути, та сон не йшов. Чай, «Наталі», манікюр — дівці й уночі є чим зайнятися. Незчулася, як ранок. Тільки накрилася ковдрою — мобільний: дзень!
— Поль! Якого біса? — на годиннику шоста ранку.
— Вийди… — Полин голос — як із глибокої ями.
Мар’яна злякалася — ох, Полько! Добігалася зі своїм студентиком! Точно образив подружку всмерть так сильно — посеред ночі від нього втікла.
Пуховик на піжаму, сходами вниз. Чого ж ти така дурна, Полько! Певно, серце в шмаття.
…Побачила подругу на сходах першого поверху й остовпіла — лице в крові, пальтечко вовняне розірване, зап’ястки в синцях. Тремтить, у підлогу поглядом затято увіп’ялася, наче там усі точки відліку і всі відповіді. Мар’яна задихнулася, сльози на очі — впала на сходи поряд із Полькою, обійняла її.
— …Не зґвалтували? — спитала обережно, бо й сумніву не мала — посеред ночі Поля поверталася додому і перетнулася з відморозками, яких на Воскресенці повно.
Поля схлипує судомно, ще відчайдушніше вчіпляється очима в підлогу. Мар’яна розгублено зиркає на подругу: не скидається Поля на жертву — пашить німим обуренням і ненавистю. І в підлогу дивиться — наче тримається за неї, щоби не вибухнути, не рознести все навкруги.
— Може… у міліцію зателефонуємо, — ще більш обережно пропонує Мар’яна.
— Мі… ліція… — шепоче Поля, кожне слово, як з-під жорен. — Міліція побила… на Майдані…
— За що?
— Не знаю! Ми тікали… А вони з підворіть… На нас! Кийками… Там… хлопець упав… Я до нього…
— Навіщо?!
— Я — медсестра… Я не можу… інакше…
— Господи, Полько!
— Я впала… Ми лежали… А вони… били…
— А твій Ігор?
— Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася… А Ігорчика мєнти відтіснили…
— Зателефонуй йому!
— Сто разів… Не відповідає…
Над дівчатами зависає важка, як міліцейський кийок, тиша.
— Ти як? — питає Мар’яна. — Болить?…
— Так жити не можна… — шепоче Поля.
Мар’яна прокинулася. От ніби все життя до цього останнього осіннього ранку куняла, а нині очі розплющила.
— Так жити не можна! — било в скроні.
Уже не лягала. З годину протовклася в Полі — змащувала тій рани, заварювала чай, просила подругу не хвилюватися — знайдеться Ігор, — а в голові знай одне: досить уже, так жити не можна…