Світ перевертається на клік. Мар’яна падає на найближчий стілець, хапає офіціанта за руку, натхненно торохтить:
— У вас чудовий еспресо! Хочу ще!
Риється в гаманці, дістає п’ятдесят гривень.
- І здачі не треба! — видихає, додає винувато. — Вибачте… Такий день…
Офіціант ввічливо киває, вдаючи розуміння, та його фальш більше не дратує Мар’яну. Світлофор сяє оптимістичним зеленим, Хотинський переходить вулицю. Секунд тридцять — і він тут? Як же скоро!
— Та вгамуйся, дурепо! — наказує собі пошепки, вихоплює з сумки мобільний. Як же гарно, що тут є Wi-Fi! Терміново входить у соціальні мережі: на Майдані ж людей побили… І сьогодні в центрі народу зібралося — хмара! Кажуть, на Банкову пішли. Усі — тільки про це! От і Мар’яна в кав’ярні биту годину коменти ковтає, відірватися не може! Для порядної дівчини це ж… нормальний привід затриматися в кав’ярні, коли твій мужчина якогось біса запізнюється на п’ятдесят хвилин?!
— Я знав, золотце, що ти мене дочекаєшся, — Хотинський сидить навпроти, дивиться Мар’яні в очі.
— Таке коїться… Коменти читаю… Забула про час, — хоробро бреше Мар’яна.
— Що пишуть? — Хотинський удає зацікавленість, та погляд блукає.
— Дівчина одна… Медсестра… — Мар’яна не знає, чим закінчився похід на Банкову, що пам’ятник Леніна на Бесарабській площі може і не встояти, що КМДА оточена обуреним морем… Зі щирим хвилюванням переповідає Полині пригоди. — А хлопець її зник. І вона досі не може його знайти…
— Знайде. То ж не в минулих часах людину шукати…
Хотинський замовкає. «Ось він, час “Х”! Зараз почнеться!» — розуміє Мар’яна. Серце калатає — одне з двох: чи в коханні зізнається, чи гудбай!
— Ти потрібна мені, як повітря, — упевнено вимовляє Хотинський.
Мар’яна губиться, пливе, усміхається знічено: пронесло?! Ніяких прощань?! Яке ж щастя! Обійняти його тут, при тих дурних дітях, що вони й досі цілуються, притулитися до його плеча, та до Хотинського, як до зірок, — сидить навпроти, відкинувся на стільці, на столі парує гарячий еспресо.
Він читає Мар’янині думки. Рвучко подається вперед, обхоплює Мар’янині долоні, пестить ніжно.
— Без тебе не впораюся, золотце…
— З чим? — геть губиться Мар’яна.
— Грандіозний шанс! Такий випадає раз на сто років одному з мільйонів… — Хотинський збуджується, починає говорити швидко-нервово. — Зараз усе поясню, та спочатку пообіцяй: усе, що ти почуєш, залишиться між нами. Ніхто і ніколи не має про те дізнатися.
— Ще одна таємниця? — Мар’яна тьмяніє, журба на плечі шаликом.
— Неймовірна таємниця! Таку можна довірити тільки найближчій людині.
— Мені?! — і знову сонце сяє.
Хотинський киває. Підсувається ближче до Мар’яни.
— У Монреалі живе мій друг дитинства Кравчук, — веде, наче русалку за щоку на гачок впіймати хоче. — Після восьмого класу з батьками до Канади емігрував, вивчився, відкрив власну юридичну контору. Ми з ним не губилися — спілкувалися в мережі. Два роки тому його контора уклала угоду з «Банком Монреаля»: Кравчуковій фірмі довірили відшукати нащадків якогось нашого пана на прізвище Дорош. У банку на них спадщина чекає. Не знаю, які скарби їм дістануться, але тільки за пошук контора Кравчука більше двох мільйонів отримає.
— Пощастило…
— Мені пощастило… Нам, золотце! — ще втаємниченіше шепоче Хотинський. — Кравчук уже другий рік шукає нащадків того Дороша по всьому світу, бо вважає, що вони в Україну з Канади не повернулися. А я думаю: і тут є сенс пошукати. Ми з Кравчуком уклали угоду: якщо я нащадків тут знайду, п’ятдесят відсотків винагороди — мої, - Хотинський переводить дух, дивиться на Мар’яну. — Наші! Мар’яно… Ти ж допоможеш? Долучишся?
Спантеличена Мар’яна мовчить. Розгублено кліпає: це і є серйозна розмова?! Не про любов?… Чи він — про любов, як довіру?
Хотинський торкається Мар’яниної руки.
— Агов, золотце. Ти де? Чи, може, я дарма…
— Ні! Я з тобою! — поспіхом. Замовкає, дивиться на Хотинського беззахисно. — Просто я сподівалася, що ця розмова… Що відтепер ми не ховатимемося.
— Ми більше не ховатимемося! — запевняє Хотинський. — Усі мають думати, що ми просто закохані, тому так багато часу проводимо разом.
— А ти… не закоханий?! — От же горе! Ніяк не зрозуміти Мар’яні, що в голові у Хотинського.
Він дивиться на Мар’яну здивовано.
— Хіба би я довірив таку таємницю сторонній людині?
— Просто скажи…
Хотинський в’їдається поглядом у глибокі Мар’янині карі очі, говорить, навіює:
— Ми вигриземо ці гроші. І чкурнемо далеко-далеко… Купимо дім. У Провансі, Італії або в тій же Канаді. І — так! — я люблю тебе, золотце.