— А молоток навіщо?
— Більше мене ніхто не вдарить! Хіба що одразу вб’є! — глухо відказує Поля, дивиться на Мар’яну — очі блищать, та Мар’яна бачить тільки лілове і яскраво-синє…
— Де твій газовий балончик, Мусько? — питає Поля. — Візьми, згодиться. Ти ж підеш зі мною?…
— Я ледь на ногах стою! Я з роботи! — Мар’яна вже не стримує роздратування. — Пахала до ночі, як проклята, бо, знаєш, Полю, краще власними справами займатися, а не по майданах бігати, якщо хочеш колись… хатку в Провансі купити!
- Ігор так і не об’явився, — видихає Поля, очі вже не тримають блиску, проливаються, змивають Мар’янине роздратування. Бідна Полька!
— Хотіла по міліцейських відділках його шукати, — Поля тремтить, вихлюпує: — Та як?! Я ж уся побита — раптом би затримали. Цілий день обдзвонювала мєнтів, питала, чи є серед затриманих Ігор Корнілов…
— Нема?
— Ніде…
— А мобільний?
— Поза зоною.
— А де живе, навчається? Ти, взагалі, хоч щось про нього знаєш?
— На архітектора вчиться. В університеті будівництва і архітектури.
— Там була?
— Субота…
— Дідько, субота… — Мар’яна ще намагається зупинити подругу. — А давай я у понеділок з роботи відпрошуся, удвох до університету сходимо, попитаємо. А сьогодні — лишайся вдома.
— Поїду на Майдан… Пошукаю. Може, хтось щось знає. Ти зі мною?
Хіба можна покинути Полю?! Мар’янина душа смикається, як лайно в ополонці.
— Хотинський тільки-но зателефонував… — бреше, радіє: і не брехня, майже правда! — Прямо в слухавку мені: «Жити без тебе не можу, Мар’яно!» Уявляєш? І сказав: «Приїду зараз».
— Тоді я сама…
Мар’яна хапає Полю за руку:
— Зачекай! Фотку Ігореву скинь мені. У мережі розміщу. Попитаю… Не може ж людина просто так зникнути. Відшукається! То тобі не з минулого пращура знайти.
…У занедбаному облупленому під’їзді Мар’яна зі щирим страхом обіймає Полю — тільки ж обережніше, молотка не виймай! — як стара баба, подумки хрестить подругу в рюкзак і спину.
Ніч забирає Полю, а Мар’яна ще довго тупцює на сходах першого поверху — все курить, курить, ніби вже надто ясно стало в мізках. Так ясно, що й усвідомлювати того не хочеться, а краще піддати хмар із тютюну, мрій, жадань… Щоби вже не відволікатися на паскудне життя, бо в ньому бруду і ницості, як недопалків, — по вуха. Спересердя жбурляє на сходи цигарку, затушує чобітком, суне на п’ятий, знає — не засне.
Розділ 3
Загублені
Хочеш загубити душу — помани її золотом. Невтримний Майдан залив Україну морем людських сподівань: тисячі всесильних мерзли в наметах, віддаючи свій вогонь мільйонам розгублених. Вогонь розтікався, палив на попіл слова — розмови — пусте, коли дім горить, — діставався людських сердець, а Мар’яну не обпік — горіла своєю мрією, дратувалася, ніби виправдовувалася: хіба чатування біля вогнища під стелою Незалежності принесе їй щастя? Може, дасть власний дах, одягне врешті пристойно, всадовить за кермо автівки і відправить подорожувати Європою?! Гроші… Обіцяні Хотинським мільйони подарують Мар’яні волю. І гідність. І кохання. В уяві виникали «Боїнги», швидкісні потяги, повітряні кулі, яхти і катери — несли багату Мар’яну геть від злиденної Батьківщини в краї ситі й сонячні, де пісок білий, трава смарагдова свіжа, а людей нема. Геть нема.
Старанно обходила гарячі точки і скупчення збудженого люду: ні порожні очі Януковича, ні отетерілі хлопці з внутрішніх військ, що вони стояли проти своїх, ні завивання міліцейських сирен, ні водомети, ні буремний гуркіт порожніх бочок-барабанів не лякали Мар’яну так сильно, як один приголомшливий факт — Полин Ігор так і не знайшовся. Ніби і не було студента-архітектора ніколи. Поля давно оббігала всіх Ігоревих однокурсників, друзів і знайомих, Мар’яна разом із подругою навідалася до батьків Корнілова, та запам’ятала тільки виплакані очі Ігоревої матері і чорну хустину на її плечах.
— Невже і я можу так само несподівано, проти своєї волі… зникнути? — жахалася. Страх їв душу, малював чорним: ось вона біжить темним провулком, скрегочуть гальма, поряд зупиняється чомусь «ауді», з автівки вискакують пузаті «беркутівці», тягнуть Мар’яну, вона пручається, кричить відчайдушно: «Я не одна! Я всім розповім…» — «Тебе вже нема!» — плюється зловтішний «беркутівець», штовхає Мар’яну до автівки, та Мар’яна провалюється не в затишний салон «ауді» — у чорну яму. А там же — ані берегів, ані дна, ані промінчика! Чорнота, і не видно в ній Мар’яни, бо її вже… нема.