— А ви за Європу? — не обійшла наболілого.
Хотинський напружився ледь помітно, примружив око, наче вирішував: дозріла тітка чи вкотре бокал освіжити? Усміхнувся чарівно, поклав долоню на суху Адину руку.
— Ми з Мар’яною понад усе цінуємо наші корені, - повідомив довірливо. — От вам пощастило! Маєте змогу щодня торкатися історії нашого народу. А ми з такою проблемою стикнулися. Маємо завдання прослідкувати вплив козацької старшини на розвиток столиці… А він був потужним. Наведу тільки один трагічний факт. Ви ж, певно, знаєте: колись на розі Покровської та Андріївської біля підніжжя Андріївської гори — там тепер школа — стояла церква, яку за радянської влади в тридцяті роки розібрали по цеглині. А в тої церкви така історія… У сімнадцятому столітті її збудував запорізький кошовий Самійло Кішка.
— Так у чому проблема? — не могла втямити хмільна Ада.
— Не можемо обійти бюрократичні перепони, щоби без усіляких запитів і пояснень попрацювати в архівах країни — у Центральному історичному, у регіональних, якщо у тому виникне потреба. Часом, не допоможете?
Назавтра Мар’яна тримала в руках дивний документ. Свідчив: Мар’яна Валентинівна Озерова є стажеркою Державного архіву міста Києва, працює над науковою працею зі встановлення ролі козацьких старшин у розвитку столиці, тож київський архів просить колег з інших архівних установ посприяти своїй стажерці в доступі до потрібних їй фондів.
— Це ж «липа», — розгубилася Мар’яна.
— Подякуй краще! — відказала мати. — І не кажи, що мені байдуже твоє щастя.
— Ти краще хоч щось роби, аби своє щастя зберегти, — не втрималася, дорікнула Мар’яна.
Ада зухвало вигнула тонкі вуста підковою, глянула на доньку без добра: ох, краще не лізь, куди не треба! Що ти про мене знаєш?! Нічого! Не своїм життям живу — чужим, ненависним! Навіть ім’я чуже причепила до себе, як тавро. І кого винуватити?…
Усі п’ятдесят чотири роки свого життя Аїда Озерова затято ненавиділа власне ім’я — аж теліпало бідну, як чула з чужих вуст. Ада — представлялася всім, а в паспорт ніхто не заглядав. Одним втішалася: Аїдою звали не задрипанку якусь, а славетну дочку древнього ефіопського царя. Аж задумалася про власну винятковість: хтозна, може, і вона царівна? Хай не по крові. За внутрішнім світосприйняттям. Увірувала, навіть підставила фартуха — Божі дари приймати, та вже у старших класах потрапила до театру, де ставили «Аїду». Прочитала в програмці стислий виклад опери, за голову схопилася: і нащо їй така гірка доля, як у ефіопки?! Ніяка вона не Аїда!
— Ада! — вперто втовкмачувала собі перед дзеркалом, прискіпливо вивчала неземну красу, наче ріденьке русяве волоссячко сеї ж миті мало скрутитися кучерями, шкіра потемнішати, а світлі блакитні очі набратися ночі. Та у віддзеркаленні кліпала повіками норовиста капловуха дівчина з кирпатим носиком, тонкими блідими вустами, акуратними серпами чорних брів, і не було в тому аж нічого виняткового, якби не погордливо підняте підборіддя і зухвалий царський погляд. В’їлася таки ефіопка у підсвідомість. А там і дари посипалися.
На вісімнадцять років баба Тася купила онуці кооперативну квартиру на Воскресенці — розкішну, панельну, на дві кімнати, з туалетом і металевою ванною.
— Матері дякуй, вона гроші тобі на квартиру заробила, — вказувала сухим пальцем на жовту світлину усміхненої красуні з такими ж серпуватими, як в Ади, чорними бровами і прозорими тевтонськими очима. От тільки носик у матері — як під лінійку, а у Ади задьористий кирпатий.
Світлина сотню разів виручала Аду, коли в дитинстві дітлахи дражнилися:
— Адка — байстрючка! Адка — байстрючка!
Хапала фотокартку з етажерки в тісній кімнатці бараку на лівобережній околиці столиці, де від народження жила з бабою Тасею, бігла надвір.
— Ось моя мама Наталя! — кричала насмішникам, захлиналася. — Найкрасивіша! Найхоробріша! Вона на Півночі нафту добуває для нашої Батьківщини!
Тато, зрозуміла річ, загинув під час випробування нового літака для Батьківщини. Хіба тільки в Ади?… У класі аж п’ятеро билися за право вважати свого загиблого тата героєм, і, оскільки Ада татової світлини не мала і нічим не могла довести його відчайдушної хоробрості, лаври героя дісталися однокласнику й сусіду по бараку Славкові Шуляку — демонстрував вирізаний із газети портрет похмурого льотчика, стверджував нахабно: он який у мене тато!
— А мого тата Едуардом звали! Як короля! А моя мама Ната нафту добуває, - безпомічно відгавкувалася зажурена Ада, бігла в обійми втомленої бабці, питала настирливо: — Чому мама не приїжджає?