— Гроші заробляє, - одказувала бабця. Лягала на підлогу, бо тільки там хребет, скручений довгим сидінням над кермом трамвая, розправлявся, вирівнювався. Лежала важким каменем, наче мертва.
Ада лякалася, сіпала бабцю.
— Вставай! Сукню мені ще й досі не дошила!
Бабця зітхала і бралася до роботи.
Ох, ті суконьки, бабиними руками шиті. Усе економила, бідаха. Іншим дівчаткам батьки в магазинах стандартну шкільну форму купували, а метикувата баба Тася — обрізки та залишки тканини, що їх віддавали за безцінь. Ніч над клаптями поворожить, на ранок — ану, примірь, серденько! Може, десь вшити чи відпустити треба. Через ті сукні дівчатка в класі заздрощами сходили, бо всі — однакові, а в Ади суконька особлива: і спідничка кльошем, і комірчик гострий, і рукавчики ліхтариками. Та особливо гарними виходили у баби Тасі фартухи — і чорні щоденні, і білі святкові.
— Царівна… — всміхалася баба, коли Ада вдягала гіпюровий білосніжний фартушок із легкими крильцями, крутилася перед дзеркалом — очі сяяли.
— Царівна! — і не сумнівалася Ада, коли підросла і бабця стала шити норовливій онуці не тільки шкільну форму, а й вигадливі сарафани, брюки з джинсової тканини і кримпленові костюми.
— Матері дякуй, — бабчина мантра не змінювалася протягом років. Час остаточно зігнув Тасин поперек, Ада закінчила школу, вступила до Київського політеху, переїхала до власної окремої квартири, а працьовита мати-буровичка все ніяк не могла відірватися від видобутку нафти для Батьківщини. Ада давно перестала докучати бабусі запитаннями, образилася на далеку матір усмерть, та гроші, що вони з місяця в місяць справно надходили з далекої Півночі і баба Тася віддавала їх онуці всі до копійчини, брала без душевних гризот. Усміхалася глузливо:
— Знову відкупається…
Трагічна правда розлилася гіркотою в 1981-му. У день Адиного весілля з перспективним однокурсником Валею Озеровим, що отримував підвищену стипендію, ішов на червоний диплом, уже був прикріплений до кафедри, де по закінченні навчання мав працювати над кандидатською, жив із батьками- викладачами в самісінькому центрі біля університету і, незважаючи на теплі очі й чарівну посмішку, за рік до закінчення вишу не мав дівчини. Не те, щоби погордлива царівна з окремою квартирою на Воскресенці надто захоплювалася розумниками, але ідея залишитися після інституту в столиці і стати в майбутньому професорською дружиною запала в душу. Інтелігентний Валя катастрофічно програвав іншим Адиним залицяльникам як із політеху, так і з бараків на околиці, де ще й досі жила баба Тася. Один Славко Шуляк вартував десятка таких, як Озеров: широкоплечий, азартний, нахабний до сказу. Відкорковував зубом пляшку пива, дивився Аді в очі.
— Женився би я на тобі, - казав із придихом. — Та ти ж мені зраджувати станеш! У машиніста тепловоза дружина має бути вірна. Як у моряка. А ти, Адко, звикла хлопцями крутити.
— Я за тебе і не збиралася! — ображалася Ада й одного разу вперше за чотири роки спільного навчання зупинила зосереджений погляд світлих блакитних очей на розумникові Озерові.
Валя пручався три дні. Спочатку безмежно здивувався увазі енергійної однокурсниці, потім зашарівся, знітився, розгубився вкрай. На третій день відключив мізки, зібрав докупи хоробрість і поцілував Аду в губи. На четвертий день пішли до рагсу.
— У мене буде царське весілля! — хвалилася Ада заздрісним однокурсницям.
Баба Тася власноруч пошила онуці запаморочливу сукню, яку Ада побачила в журналі «Бурда». Валині батьки взяли на себе ресторан і заздалегідь купили молодятам через «Супутник» путівку до Болгарії. У день весілля після рагсу на блискучій чорній «волзі» з лупатою лялькою на капоті з шиком підкотили до бараків, бо інтелігентні Валині батьки якогось біса наполягали: баба Тася має першою побачити обручку на пальчику онуки.
Бабця чекала біля бараків. Побачила Аду, усміхнулася, пригорнула до серця. Зятя по плечу погладила. Опустилася на лаву і померла.
Отаке весілля. Який ресторан?! Де та Болгарія?! Поки Валя в новенькому костюмі з квіткою на лацкані трусився у «швидкій» — супроводжував до моргу тіло покійниці, Ада у весільній файній сукні ридма ридала в спорожнілій кімнатці бараку із занавішаними рушниками телевізором і дзеркалом. Поряд тирлувалася сусідка тітка Галя, мати Славка Шуляка.
— Наталю треба повідомити, — мовила обережно. — Маму твою. Не може бути, щоби із в’язниці на похорон не відпустили!
— З якої в’язниці? — Аді здалося — не розчула. Кліпала заплаканими очима, дивилася на знічену тітку Галю, у вухах гуло. І — гнів. Крикнути би сусідці в пику відчайдушно, як у дитинстві: «Мама… нафту добуває! Для Батьківщини!», та сил катма.