Ненсі засміялася.
— Принаймні до Поліанни вона більше скидалася на бабусю. Скажіть, містере Том, хто ж був коханим міс Полі? Я так і не допнула.
— Ге ж ні? — перепитав дід із дивним виразом обличчя. — Ну, я тобі цього теж не скажу.
— Ну чому, містере Том, ну, будь ласка, — підлещувалася дівчина, — до кого ж мені ще в містечку звернутися?
— Може й так. Але одна людина напевно не скаже, — осміхнувся Старий Том. А тоді вогник йому в очах згас. — Скажи, як вона сьогодні, наша крихітка.
Ненсі похитала головою. Обличчя споважніло.
— Все по-старому, містере Том. Не бачу жодних змін, та й інші, здається, теж не бачать. Вона лежить — то спить, то балакає, то намагається всміхатися і знайти щось таке, з чого можна порадіти, наприклад, з того, що сонце сідає чи сходить місяць, — а у тебе серце розривається від болю.
— Чув я про цю гру, хай Бог благословить її ніжне серденько, — кивнув Старий Том, кліпаючи.
— То вона й вам розповіла про свою гру?
— Так, уже давно, — дід завагався, а тоді вів далі — лише губи смикалися: — Якось я тут гибів і нарікав на свою старість, і знаєш, що вона мені сказала?
— Навіть не здогадуюся. У цьому стані, далебі, надто не порадієш.
— Авжеж! Вона сказала, я можу радіти з того, що мені не треба зайвий раз нахилятися, щоб просапувати, бо я, бачте, і так уже зігнутий.
Ненсі задумливо посміхнулася.
— Ну, це й не диво. Вона завжди щось знайде. Ми з нею від самого початку так гралися, бо більше не було з ким… навіть хотіла навчити гратися тітку.
— Міс Полі?!!
Ненсі пирснула:
— Ми з вами однакової думки про нашу господиню.
Старий Том споважнів.
— Я лише хотів сказати, що вона була б вражена, — чемно пояснив він.
— Авжеж, була б, — відказала Ненсі. — А як воно зараз — хтозна. Принаймні сьогодні наша господиня вже й сама грається.
— Хіба дівчинка й досі їй нічого не розповіла? Гадаю, вона встигла вже всім розповісти. Відколи вона лежить, я скрізь тільки про це й чую, — сказав Том.
— Ну, міс Полі вона нічого не розповіла, — підтвердила Ненсі. — Давніше міс Поліанна сказала мені, що не може розповісти про цю гру тітці, бо та заборонила згадувати про татка. А як же тоді було розповісти про гру, якщо її вигадав татко. Ото вона нічого й не казала їй.
— Зрозуміло, — дід повільно похитав головою. — Вона заповзялася на молодого пастора… бо він забрав міс Дженні. І міс Полі — ще зовсім юна тоді — так і не подарувала йому ніколи. Вона надто любила міс Дженні. Просто страх, — зітхнув він і відвернувся.
— Атож, суцільна крутія, — зітхнула Ненсі й повернулася на кухню.
Для всіх дні чекання були непростими. Медсестра намагалася триматися бадьоро, але очі в неї були заклопотані. Лікар не приховував свого нетерпіння і занепокоєння. Міс Полі замкнулася в собі. Навіть м'які хвилі шовковистого волосся, що облямовували лице, і милі мережки на шиї не могли приховати, як вона змарніла і зблідла. Тим часом Поліанна бавилася з песиком, гладила кошеня по лискучій голівці, милувалася квітами, ласувала фруктами та драглями, які їй передавали, а також радо відповідала на численні послання, сповнені любові й турботи, які щодня приходили до неї звідусіль. Але й вона худла та марніла, і хворобливе тремтіння маленьких ручок тільки підкреслювали прикру нерухомість колись таких моторних маленьких ніжок, що тепер безпорадно лежали під ковдрою.
Щодо гри… Поліанна розповідала Ненсі, як вона радітиме, коли знову піде до школи, відвідає місіс Сноу, зустрінеться з містером Пендлтоном, проїдеться з лікарем Чилтоном… Дівчатко до пуття не усвідомлювало, що всі «радощі» були для неї в майбутньому й не стосувалися сьогодення. Однак Ненсі все розуміла і на самоті вмивалася слізьми.
ПРОЧИНЕНІ ДВЕРІ
Через тиждень після обіцяної дати приїхав очікуваний фахівець лікар Мід. Він був рославий, плечистий, з добрими сірими очима і приязною усмішкою. Поліанні він одразу сподобався, і вона сказала йому про це.
— Ви мені нагадуєте мого лікаря, — довірливо додала вона.
— Твого лікаря? — лікар Мід, не приховуючи здивування, поглянув на лікаря Воррена, що розмовляв про щось із медсестрою. Лікар Воррен був приземкуватий, кароокий, з гострою брунатною борідкою.
— Ні, це не мій лікар, — всміхнулася Поліанна, вгадавши його думку. — Містер Воррен лікує тітоньку Полі. А мене — лікар Чилтон.
— О-о! — дивнувато мовив лікар Мід і поглянув на міс Полі, що спахнула і похапцем відвернулася.
— Так, — Поліанна завагалась і продовжила зі звичною щирістю. — Розумієте, я хотіла, щоб мене лікував лікар Чилтон, але тітонька Полі запросила вас. Вона сказала, що ви знаєте краще, як лікувати зламані ноги, ніж лікар Чилтон. Якщо це справді так, я буду тільки рада. Це правда?