— Поліанно! — міс Полі різко повернулася до дівчинки. Щоки її пашіли.
— І я спитала. Йому було дуже прикро.
— І що він… відповів? — долаючи внутрішній спротив, запитала міс Полі.
— Ну, спочатку нічого. А тоді промовив дуже тихо, що не завжди все залежить тільки від нашого бажання.
Запала тиша. Міс Полі знову відвернулася до вікна. Її щоки ще пашіли. Поліанна зітхнула.
— Він кохає якусь жінку, і я так хотіла б, щоб у нього все склалося.
— Поліанно, звідки ти все це знаєш?
— Бо іншим разом він сказав ще одну річ. Він ізнов сказав дуже тихо, але я все розібрала. Він сказав, що віддав би все на світі за руку і серце однієї жінки. Тітонько Полі, що з вами? — скрикнула вона, побачивши, як міс Полі схопилася з місця і кинулася до вікна.
— Нічого, люба, я просто хотіла поправити цю призму, — промовила вона. Її обличчя палало вогнем.
ГРА І ГРАВЦІ
Невдовзі після другого візиту Джона Пендлтона до садиби Гаррінґтонів завітала міс Міллі Сноу. Вона була тут уперше і тому неабияк збентежилася, коли міс Полі увійшла до вітальні.
— Я… я прийшла запитати про дівчинку, — запинаючись, мовила Міллі.
— Це дуже люб'язно з вашого боку. У Поліанни усе без змін. А як почувається ваша мама? — стомлено запитала міс Полі.
— Я ж якраз через це до вас і прийшла… переказати щось міс Поліанні, — заквапилася дівчина, плутаючись і збиваючись. — Ми гадаємо, це жахливо, це страшенно несправедливо, що дівчинка ніколи більше не зможе ходити. І це після того, що вона зробила для нас, для моєї мами, яку вона навчила гратись у свою гру. А тепер ми почули, що вона сама не може гратися у свою гру — бідолашна дитина. Я не уявляю, як це можна робити на її місці. Але коли ми пригадали все, що вона нам розповідала, то подумали, що їй приємно було б почути про те, що вона для нас зробила, і що в її випадку це може стати в пригоді, бо вона може радіти… трошки… — Міллі безпорадно закінчила й чекала, що їй відповість міс Полі.
А міс Полі сиділа та ввічливо слухала, однак в очах їй дедалі більше світився подив. Вона зрозуміла лише половину почутого і подумала про те, що завжди вважала Міллі Сноу дивакуватою, але не думала, що вона божевільна. Інакше вона ніяк не могла пояснити цей незв'язний, нелогічний, незрозумілий потік слів. Лише коли та змовкла, міс Полі тихо спитала:
— Я не все зрозуміла, Міллі. Що ж мені переказати Поліанні?
— Саме так. Перекажіть їй, — гарячково підхопила дівчина. — Хай вона зрозуміє, чим ми їй зобов'язані. Вона ж дещо бачила, бо була там, і вона знає, що моя мати вже інша. Але я хочу, аби міс Поліанна знала, наскільки вона змінилася. І я також. Я теж намагалася грати в її гру… помалу.
Міс Полі насупилася. Вона хотіла розпитати Міллі про «гру», але не було нагоди. Дівчина нервово торочила своє.
— Раніше все було погано… з мамою: вічно невдоволена. За таких обставин… вона й невинна. Але тепер вона дозволяє мені піднімати штори, почала цікавитися тим, як вона виглядає, які в неї сорочки, — усім навколо. Навіть почала в'язати всячину: дитячі посторонки і ковдрочки для шпиталів та ярмарків. Вона так цим захопилась!.. і радіє, що може це робити. А все завдяки міс Поліанні, бо то вона сказала матері, що треба радіти, коли є здорові руки. І матері відразу захотілося зробити щось корисне. Ото вона й узялася в'язати. А як наша кімната змінилася: скрізь червона, блакитна, жовта чесана вовна, а на вікнах — підвіски, що вона нам їх подарувала. До кімнати ж тепер увійти приємно. А раніше то була страхота: темінь, нудьга, нещасна мати. Ви мене розумієте?
Отож, будь ласка, передайте міс Поліанні, що це все сталося завдяки їй. Прошу, перекажіть їй, що ми дуже раді, що познайомилися з нею. Ми подумали, що коли міс Поліанна про це дізнається, то теж зможе хоч трішки порадіти від того, що знайома з нами. Ото й усе, — зітхнула Міллі, підхоплюючись на ноги. — Так ви їй перекажете?
— Ну, звісно, — пробурмотіла міс Полі, хоча й сумнівалася, чи зможе відтворити цю незвичайну промову.
Візити Джона Пендлтона та Міллі Сноу — то був лише початок, а що вже було тих повідомлень, та ще деколи таких несподіваних, що міс Полі не могла вийти з дива.
Якось прийшла маленька вдова Бентон. Міс Полі знала її добре, однак вони не обмінювалися візитами. У вдови Бентон була репутація сумної жіночки, яка завжди вдягалася в усе чорне. Але сьогодні у неї на шиї був блідо-блакитний бант, на очах бриніли сльози. Вона висловила співчуття з приводу нещасного випадку, а тоді несміливо запитала, чи можна побачити Поліанну.