День починався з прохолодного колючого повітря та яскравих променів світла, схожих на лампи в операційній. Потім на вулиці потеплішало, небо забарвилося яскравою блакиттю, а в повітрі з’явилося оте чарівне відчуття, завдяки якому вересень часто вважають найчудовішим місяцем року. А коли місто окутали сутінки, непевні та ніжні, над жилими кварталами на пагорбах неподалік озера Марідалсваннет запахло яблуками та нагрітою хвоєю.
Ерленд Веннесла вже майже дістався останнього пагорба. Чоловік відчував, як його м’язами розливається молочна кислота, але зосередився на правильному, рівному чергуванні рухів педалей, трохи притискаючи коліна до рами. У цій справі правильна техніка має неабияке значення. Особливо коли ти вже втомився і мозок благає тебе змінити позу так, щоб м’язи хоч трохи спочили, але ти знаєш, що тоді не зможеш рухатися так упевнено й надалі. Чоловік відчував, як жорстка велосипедна рама поглинає кожен виплеск сили, якої він докладав, щоб прискорити рух, коли він підводився, завмерши на педалях, щоб утримати заданий темп — близько дев’яноста обертів на хвилину. Він перевірив свій ритмокардіометр. Сто шістдесят вісім. Потім посвітив лобовим ліхтариком на закріплений на кермі навігатор: той містив детальну карту Осло та його передмість. Велосипед з усім приладдям коштував, відверто кажучи, значно дорожче, ніж міг дозволити собі детектив, який нещодавно вийшов на пенсію. Але дуже важливо лишатися у формі саме тепер, коли життя може кинути виклик будь-якої миті.
Чесно кажучи, нині таких викликів було зовсім небагато.
Молочна кислота вже щипала його стегна та шкіру. Відчуття болісне, але результат того вартий. Свято ендорфіну. Пружні м’язи. Тверезий розум. Пиво, яке вони з дружиною попиватимуть на балконі, якщо після заходу сонця не надто похолоднішає.
І ось — він уже нагорі. Дорога вирівнялася, і перед його очима постало озеро Марідалсваннет. Він одразу скинув швидкість, бо виїхав за межі міста. Навзагал це доволі дивне відчуття, коли, проїхавши швидко хвилин п’ятнадцять від центру європейської столиці, ти опиняєшся серед ферм, ланів та хащ і не бачиш кінця дорозі, яка губиться десь далеко у надвечір’ї. Під темно-сірим «беллівським» шоломом — який один коштував стільки ж, скільки він витратив на велосипед, що його він подарував онучці Лінн-Марі на її шостий день народження, — в нього вже чоло свербіло від поту. Але шолома він знімати не став: за статистикою, причиною переважної більшості смертних випадків серед велосипедистів стають саме ушкодження голови.
Він знову подивився на ритмокардіометр. Сто сімдесят п’ять. Сто сімдесят два. Довгоочікуваний подмух вітерцю приніс із собою радісний галас із міста. Мабуть, то зі стадіону «Уллевол» — сьогодні ввечері там мав проходити якийсь важливий міжнародний матч. Грають зі Словакією чи Словенією. Ерленд Веннесла уявив на мить, що насправді місцеві плескають саме йому. Давненько його не зустрічали такими гучними аплодисментами. Востаннє таке щастя випадало на його долю під час прощальної церемонії в КРИПОСі,[1] ще там, у Брюні. Торт, промова від боса, Мікаеля Бельмана, кар’єра якого відтоді впевнено пішла вгору. Ерленда зустріли аплодисментами, він дивився усім присутнім у вічі, дякував їм та, взявши слово, навіть відчув, як йому дихання перехопило. Промова була короткою та простою, стосувалася виключно сухих фактів у кращих традиціях КРИПОСу. Як і в кожного детектива, у нього траплялися злети й падіння, але серйозних промахів він не припускався. Принаймні наскільки йому самому було відомо. Звісно, ніколи не можна бути впевненим на всі сто відсотків в тому, що у своєму розслідуванні докопався до самої суті. Завдяки сучасним науковим досягненням у сфері технологій дослідження ДНК та можливості залучити ресурси вищих ешелонів влади, стало можливим розв’язувати навіть складні «висяки». Знаходити нові відповіді. Доходити висновків. Якщо зосереджуватися виключно на таких нерозв’язаних злочинах, у нагоді ставала будь-яка можливість, але Ерленд ніколи не розумів, навіщо витрачати ресурси на розслідування справ, які давно вже треба було закрити.
Темрява згустилася, й у примарному світлі вуличних ліхтарів він мало не проїхав повз дерев’яний знак, що вказував на поворот до лісу. Але дороговказ був на місці, саме там, де він і пам’ятав. Він з’їхав зі шляху та рушив м’яким хвойним настилом. Він повільно їхав стежкою, легко утримуючи рівновагу. Шлях освітлював конус світла його ліхтарика, зрідка — коли він повертав голову кудись убік — охоплюючи густу стіну ялинок. Обабіч нього розбігалися тіні; стривожені й квапливі, вони змінювали форму й ховалися у деревах. Саме так він і уявляв собі цей ліс, намагаючись відчути на власній шкірі те, через що довелося пройти їй. Уявляв, як вона бігла крізь ці хащі із ліхтариком у руці, вирвавшись із полону, де її ґвалтували понад три дні.