Ракель знизала плечима:
— У будь-якому разі, це означає, що він живий.
— Це неможливо. По радіо розповіли про вибух моєї бомби.
— Не міг би ти просто негайно піти, Арнольде? До того, як стане надто пізно.
Фолкестад задумливо кліпав, дивлячись на неї. Чи крізь неї.
— Я зрозумів. Хтось випередив Харрі. Увійшов до квартири. Бум-бам. Ну, звичайно, — він коротко реготнув. — Харрі їде зараз звідти, так? Він ні про що не здогадується. Я можу спочатку застрелити вас, а потім просто дочекатися, коли він увійде ось у ці двері.
Мабуть, він ще раз прокрутив у голові цю думку, кивнув, погоджуючись з первинними намірами, і спрямував пістолет на Ракель.
Олег закрутився на стільці, спробував підстрибнути і відчайдушно застогнав через кляп. Ракель подивилася в дуло пістолета. Серце її майже перестало битися. Немов мозок вже прийняв неминуче і почав припиняти роботу. Вона більше не боялася. Вона помре. Помре за Олега. Можливо, Харрі встигне дістатися сюди до того, як… можливо, він врятує Олега. Тому що зараз вона дещо знала. Вона заплющила очі й стала чекати незрозуміло чого. Удару, уколу, болю. Темряви. У неї не було богів, яким вона могла б вознести молитву.
У замку щось загуркотіло.
Вона розплющила очі.
Арнольд опустив пістолет і витріщився на двері.
Маленька пауза. І знову гуркіт.
Арнольд зробив крок назад, узяв з крісла плед і накинув на Олега, повністю накривши його разом зі стільцем.
— Роби вигляд, що все гаразд, — прошепотів він. — Скажеш хоч слово — я всаджу кулю в потилицю твоєму синові.
У замку загуркотіло утретє. Арнольд зайняв позицію позаду закамуфльованого стільця, так щоб пістолет його не було видно від вхідних дверей.
І нарешті двері відчинилися.
На порозі стояв Харрі. Високий, з широкою усмішкою, в розстебнутому піджаку, зі знівеченим обличчям.
— Арнольде! — закричав він радісно. — Як приємно!
Арнольд розсміявся йому у відповідь:
— Ну й вигляд у тебе, Харрі! Що сталося?
— Кат поліцейських. Бомба.
— Та ти що?
— Нічого серйозного. Що привело тебе сюди?
— Проїздив мимо і згадав, що мені потрібно обговорити з тобою розклад. Підійди, будь ласка, сюди і подивися.
— Спочатку я хочу міцно обійняти ось її, — сказав Харрі і розкрив обійми для Ракелі, що кинулася йому на груди. — Як пройшов політ, кохана?
Арнольд кашлянув:
— Краще б ти відпустила його, Ракель. Мені сьогодні увечері ще багато чого потрібно встигнути.
— Який ти суворий, Арнольде, — розсміявся Харрі, випустив Ракель з обіймів, відсунув її від себе і зняв піджак.
— Іди сюди, — сказав Арнольд.
— Тут більше світла, Арнольде.
— Коліно болить. Іди сюди.
Харрі нахилився і став розв’язувати шнурки.
— Я сьогодні побував у центрі жахливого вибуху, тому тобі доведеться мене вибачити: я хочу спочатку зняти черевики. А коліном тобі у будь-якому випадку доведеться скористатися, коли йтимеш, тому тягни розклад сюди, раз уже справа така термінова.
Харрі втупився у свої черевики. Відстань від того місця, де він стояв, до Арнольда і стільця, накритого пледом, становила шість чи сім метрів. Занадто далеко для того, хто зовсім нещодавно повідав Харрі, що через пошкодження зору і тремтіння в руках не може потрапити в мішень з відстані більше півметра. А зараз мішень на додачу несподівано склалася і значно зменшилася, опустивши голову і нахиливши тулуб уперед так, щоб її захищали плечі.
Він тягнув за шнурки і робив вигляд, що вони не піддаються.
Заманити Арнольда. Він повинен примудритися затягти його сюди.
Адже вихід був тільки один. І можливо, тому Харрі несподівано став спокійним і розслабленим. Усе вже зроблено. Решта в руках долі.
І напевно, саме цей спокій відчув Арнольд.
— Як скажеш, Харрі.
Харрі почув, як Арнольд крокує по кімнаті. Він, як і раніше, зосереджено займався шнурками. Харрі знав, що Арнольд зараз пройшов повз стілець, накритий пледом. Олег сидів зовсім тихо, неначе знав, що відбувається.
А тепер Арнольд пройшов мимо Ракелі.
І ось момент настав.
Харрі підвів очі. І побачив чорне око пістолетного дула на відстані двадцяти-тридцяти сантиметрів.
Він знав, що з тієї миті, як він увійшов до будинку, будь-який різкий рух змусить Арнольда стріляти. Спочатку в найближчого. В Олега. Цікаво, Арнольд зрозумів, що Харрі озброєний? Зрозумів, що він візьме пістолет на фіктивну зустріч з Трульсом Бернтсеном?
Можливо, так. А може, й ні.
У будь-якому випадку, це вже неважливо. Зараз Харрі не встиг би вийняти зброю, як би близько вона не знаходилася.
— Арнольде, чому…
— Прощавай, друже.
Палець Арнольда почав натискати на курок.
Харрі знав, що повного одкровення не станеться, не буде того осяяння, котре, як прийнято вважати, настає у кінці шляху. Не буде великого одкровення щодо того, чому ми народилися і помираємо, в чому був сенс того й іншого, а також усього, що сталося між цими двома подіями. Не буде і малого одкровення щодо того, що примушує людей, таких як Фолкестад, жертвувати своїм життям заради руйнування життів інших. Замість цього буде тільки синкопа, швидке позбавлення життя, банально, але логічно поставлена посеред слова крапка — чому…
Порох горів із вибуховою — буквально — навальністю, і створений ним тиск виштовхнув кулю з латунної гільзи зі швидкістю близько трьохсот шістдесяти метрів на секунду. М’який свинець у дулі набув форми борозенок, які примушують кулю обертатися так, щоб вона зберігала стабільність під час руху в повітрі. Але в даному випадку в цьому не було необхідності. Пролетівши всього декілька сантиметрів у повітрі, свинцева куля прошила шкіру черепа і пригальмувала, зіткнувшись з кісткою. Коли куля дійшла до мозку, швидкість її зменшилася до трьохсот кілометрів на годину. Спочатку заряд пройшов крізь ділянку кори, що відповідає за моторику, і знищив його, знерухомив людину, потім продірявив скроневу долю мозку, знищив функції lobus dexter і lobus frontalis,[47] зачепив очний нерв і наштовхнувся на внутрішню частину черепа з протилежного боку. Кут влучання і низька швидкість призвели до того, що, не пробивши кістку і не вийшовши назовні, куля замість того зрикошетила, пробила інші частини внутрішнього вмісту черепної коробки і, поступово уповільнюючи швидкість, нарешті зупинилася. До цієї миті вона нанесла так багато ушкоджень, що серце перестало битися.
Розділ 51
Катрина зіщулилася і сховалася під руку Бйорна. У великому церковному приміщенні було холодно. Холодно усередині, холодно ззовні, слід було вдягнутися тепліше.
Вони чекали. Усі присутні в церкві Уппсали чекали. Кашель. Цікаво, чому люди починають кашляти, як тільки увійдуть до церкви? Можливо, щось у самому приміщенні викликає дряпання в горлі і бажання прочистити сприйняття? Навіть у такій сучасній церкві, як ця, із скла та бетону? А може, виконати цю дію примушує страх видати якийсь звук, що буде посилений акустикою? Або ж це просто людський спосіб висловити інші пригнічені почуття, виплюнути їх, замість того щоб вибухнути сльозами або сміхом?
Катрина покрутила головою. Народу було трохи, тільки найближчі. Так мало, що для кожного з них було досить однієї букви в записнику Харрі. Вона побачила Столе Еуне. З нагоди — в краватці. Його дружина. Гуннар Хаген, теж із дружиною.
Вона зітхнула. Варто було вдягнутися тепліше. Хоча Бйорну, здається, не холодно. Темний костюм. Вона й не знала, що йому так пасує костюм. Вона змахнула пилинку з його рукава. Пилу на нім, загалом, не було, просто такий собі інтимний жест любові. Як у тваринок чи мавп, котрі шукають щось у шкурах одне в одного — віковічні дії приязні.
Справу було розкрито.
Деякий час вони боялися, що втратили його, що Арнольду Фолкестаду — нині відомому як кат поліцейських — вдалося вислизнути, втекти за кордон або сховатися в якій-небудь норі в Норвегії. Ця нора мала бути глибокою і темною, тому що впродовж двадцяти чотирьох годин після оголошення Арнольда в розшук його прикмети активно передавали усі засоби масової інформації, і будь-яка доросла і свідома людина в країні знала, хто такий Арнольд Фолкестад і як він виглядає. І в ту мить Катрина подумала, як близько вони підібралися до нього ще тоді, на більш ранній стадії розслідування, коли Харрі попросив її перевірити зв'язок між Рене Калснесом і співробітниками поліції. Якби вона розширила пошук, включивши в нього колишніх поліцейських, то виявила б зв'язок між Арнольдом Фолкестадом і отим хлопчиною.