Він повернув усі перемикачі на приладовій дошці. І одночасно з тим, як світло залило гірський схил, з гучномовців полилася пісня Джея Зі[7] «Empire State of Mind» і наповнила усю долину. Ось так, тепер тут стало набагато затишніше.
Стіан побарабанив пальцями, знову поглянувши на металевий штир. На кінці штиря був отвір. Стіан встав, зняв мотузку із стіни коло електрощита, склав її навпіл, просунув в отвір, обернув навколо штиря і тихенько потягнув. І справді так може щось вийти. Він потягнув сильніше. Мотузка витримала. Ще сильніше. Штир почав рухатися. Він здригнувся.
Звук двигуна завмер, видавши передсмертний стогін, що перейшов у виск.
— Ось тобі, сучий сину! — прокричав Стіан.
Він нахилився до телефона, щоб подзвонити голові і доповісти про те, що завдання виконане, але тут зміркував, що тому навряд чи сподобається, що посеред ночі на повну потужність кричить реп, і вимкнув музику.
Стіан слухав телефонні гудки, тому що більше в даний момент він нічого не чув через тишу, що несподівано запала. Відповідай же! І ось знову. Знову це відчуття. Відчуття, що тут є хтось іще. Що хтось на нього дивиться.
Стіан Бареллі повільно підняв очі.
І відчув, як від потилиці по усьому тілу починає розливатися холод, немов він закаменів, немов подивився в очі Медузі. Але це була не вона. Це був чоловік у довгому чорному шкіряному пальті з неприродно широко розплющеними очима і вампірським ротом, з обох куточків якого текли тоненькі струмочки крові. А ще здавалося, що він летить над поверхнею землі.
— Алло? Стіане? Це ти? Стіане?
Але Стіан не відповідав: Він схопився, перевернувши стілець, позадкував і притулився спиною до стіни, зірвавши з цвяха «Міс грудень», і вона впала на підлогу.
Він знайшов стійку аварійного відключення підйомника. Вона стирчала з рота чоловіка, що висів на перекладині одного з сидінь.
— Значить, він коло за колом катався на лижному підйомнику? — запитав Гуннар Хаген, схилив голову набік і уважно оглянув труп, що висів перед ним.
У формі тіла було щось неприродне, неначе воскова статуя танула й ось-ось повинна була розтектися по землі.
— Так сказав хлопець, — відповіла Беата Льонн.
Вона потупцяла ногами по снігу і подивилася на освітлену трасу, на якій її одягнені у біле колеги майже зливалися зі снігом.
— Знайшли сліди? — запитав начальник відділу таким тоном, ніби відповідь була йому вже відома.
— Цілу купу, — сказала вона. — Кривавий слід тягнеться на чотириста метрів угору, до верхньої точки підйомника, і на чотириста метрів донизу.
— Я маю на увазі менш очевидні сліди.
— Є сліди на снігу, що ведуть від парковки стежкою прямо сюди, — відповіла Беата. — Малюнок підошов ідентичний малюнкові на черевиках жертви.
— Він прийшов сюди у черевиках?!
— Так. І прийшов один, тут є тільки його сліди. На парковці стоїть червоний «гольф», ми перевіряємо, кому він належить.
— Ніяких слідів злочинця?
— Що скажеш, Бйорне? — запитала Беата, обернувшись до Гольма, який ішов до них із рулоном стрічки поліцейського огородження в руках.
— Ні, поки що ні, — вимовив він задихаючись. — Інших слідів ніг немає. Але багато слідів лиж, ясна річ. Поки що — ніяких видимих відбитків пальців, волосся або волокон одягу. Може, знайдемо щось на зубочистці, — він показав на стійку, що стирчала з рота убитого. — Ну, ще сподіватимемося, що патологоанатоми що-небудь відшукають.
Гуннар Хаген зіщулився:
— Ви говорите так, ніби вже не розраховуєте знайти сліди.
— Ну… — вимовила Беата Льонн, і це «ну» Хаген одразу упізнав: так Харрі Холе зазвичай випереджав погані новини. — На попередньому місці злочину ми теж не знайшли ні ДНК, ні відбитків пальців.
Хаген не знав, від чого здригнувся: чи то від холоду, адже приїхав сюди прямо з теплого ліжка, чи то від слів, щойно вимовлених його головним криміналістом.
— Що ти хочеш сказати? — запитав він твердим голосом.
— Я хочу сказати, що знаю, хто це, — відповіла Беата.
— Мені здається, ти говорила, що не знайшла документів убитого.
— Так. І я не відразу його упізнала.
— Ти? Мені здавалося, ти ніколи не забуваєш осіб?
— Fusiform gyrus[8] може заплутатися, якщо обидві вилиці пошкоджені. Але це — Бертіль Нільсен.
— Хто це?
— Саме тому я тобі й подзвонила. Він… — Беата Льонн глибоко вдихнула.
«Не треба, не кажи»… — подумав Хаген.
— Поліцейський, — закінчив за Беату Бйорн Гольм.
— Працював поліцейським у Недре-Ейкері, — сказала Беата. — Було одне вбивство саме перед тим, як ти прийшов у відділ розслідування вбивств. Нільсен зв'язався з КРИПОСом, щоб поділитися своїми висновками: він вважав, що та справа була дуже схожа на зґвалтування, яке він розслідував у Крук-стадельве, а тому запропонував приїхати в Осло і надати допомогу в розслідуванні.
— І?
— Дав маху. Приїхав, і уся справа тихо застопорилася. Вбивцю або убивць так і не знайшли.
Хаген кивнув:
— Де?
— Тут, — сказала Беата. — Зґвалтована у будці і розчленована. Одну частину тіла знайшли в місцевому озері, іншу — за кілометр на південь, третю — за сім кілометрів у протилежному напрямі, біля Ауртьєрна. Тому народилося припущення, що вбивць було декілька.
— Точно. І це сталося…
— …саме сьогодні.
— Коли?
— Дев’ять років тому.
Затріщала переносна рація. Хаген побачив, як Бйорн Гольм приклав її до вуха, щось тихо сказав і знову опустив:
— «Гольф» на парковці зареєстрований на таку собі Міру Нільсен. Проживає за тією ж адресою, що й Бертіль Нільсен. Отже, дружина.
Хаген видихнув зі стогоном, і пара з рота обкутала його білим шлейфом.
— Я повинен доповісти голові Поліцейського управління, — сказав він. — І мовчи про вбивство тієї дівчинки.
— Преса розкопає.
— Знаю. Але я збираюся порадити начальникові поліції залишити спекуляції на цю тему на совісті преси.
— Мудро, — схвалила Беата.
Він швидко усміхнувся їй, подякувавши за украй необхідну підтримку. Потім подивився на гірський схил і парковку, оцінивши, який шлях йому доведеться пройти. Підвів очі на труп і знову зіщулився:
— Знаєш, кого я згадую, коли бачу такого високого худого чоловіка?
— Так, — відповіла Беата Льонн.
— Хотів би я, щоб він зараз був із нами.
— Та не був він худим і довготелесим, — втрутився Бйорн Гольм.
Двоє співрозмовників обернулися до нього.
— Хіба Харрі…
— Я маю на увазі цього хлопця, — відповів Гольм, кивнувши на тіло, що звисало з підйомника. — Оцього Нільсена. Він став таким за цю ніч. Якщо ви торкнетеся його тіла, то відчуєте, що воно має консистенцію желе. Я вже бачив подібне: так буває, коли людина падає з величезної висоти і ламає собі усі кістки. А якщо скелет переламаний, то м’ясу нема до чого причепитися і воно ковзає, піддаючись силі тяжіння, поки rigor mortis[9] не зупинить цей рух. Цікаво, правда?
Вони мовчки роздивлялися тіло. Потім Хаген різко обернувся і пішов геть.
— Надто багато інформації? — запитав Гольм.
— Можливо, перебір із деталями, — відповіла Беата. — І мені б хотілося, щоб він був тут.
— Як гадаєш, він узагалі коли-небудь повернеться? — поцікавився Бйорн Гольм.
Беата похитала головою. Бйорн Гольм не знав, було це відповіддю на його питання або загальною оцінкою ситуації. Він розвернувся і краєм ока помітив ялинову гілку, яка легенько погойдувалася над узліссям. Холодний пташиний крик пронизав тишу.
Частина друга
Розділ 6
Дзвоник над вхідними дверима оглушливо задзвенів, коли Трульс Бернтсен зайшов з морозяної вулиці у вологе тепло. У приміщенні пахло немитим волоссям і лосьйоном.
— Підстригтися? — запитав юнак із блискучим чорним волоссям, яке, Трульс був упевнений, йому уклали в іншому салоні.