Стрижка терориста. Стрижка терориста-смертника. Він хрюкнув, підвівся і кинув двосотенну купюру на газету, щоб уникнути прямого контакту «рука в руку». Потім Трульс вийшов у березень, що, як і раніше, залишався непідтвердженою обіцянкою весни. Він подивився на будівлю Поліцейського управління. Карантин. Потім попрямував у бік станції метро «Грьонланн». Стрижка зайняла дев’ять з половиною хвилин. Трульс підвів голову і попрямував швидше. Він нікуди не спізнювався. Нікуди. Хоча ні, дещо було. Але для цього багато не потрібно: тільки те, що у нього вже й так було, скажімо, час для планування, ненависть, готовність втратити усе. Він кинув погляд на вітрину одного з азіатських магазинів цього району і переконався, що тепер нарешті він виглядає, як той, ким він є.
Гуннар Хаген сидів, утупившись у шпалери за столом голови поліції і в його порожнє крісло. Він розгледів темнуваті плями, що залишилися від фотографій, які висіли в цьому кабінеті, скільки він його пам’ятав. На знімках були зображені попередні начальники поліції, котрі мали надихати нинішнього, але Мікаелю Бельману, звичайно, вони були не потрібні. Не потрібний йому був і прискіпливий погляд інквізитора, яким колишні голови відділів часто винагороджували своїх наступників.
Хаген хотів постукати пальцями по підлокітнику, але у стільця не було підлокітників. Стільці Бельман теж замінив на важкі низькі дерев’яні моделі.
Хагена викликали до начальника поліції. Помічник із приймальні провів Хагена в кабінет і повідомив, що начальник скоро прибуде.
Відчинися двері.
— Ось ти де! — Бельман обійшов навколо столу і плюхнувся в крісло, склавши руки за головою. — Що нового?
Хаген прокашлявся. Бельман чудово знав, що нічого нового не з’явилося, оскільки Хаген отримав суворий наказ негайно доповідати про щонайменші просування в ході розслідування двох убивств. Отже, викликали його не з цього приводу. Але він вчинив так, як було велено. Пояснив, що вони не знайшли слідів у жодній із справ, як не знайшли зв’язків між убивствами, за винятком очевидного: обидві жертви були поліцейськими, виявленими на місцях нерозкритих злочинів, в розслідуванні яких вони брали участь.
У середині доповіді Хагена Бельман підвівся і підійшов до вікна, ставши до Хагена спиною. Він розгойдувався на каблуках, вдаючи, що слухає, а потім перервав доповідь:
— Ти маєш розібратися з цим, Хагене.
Хаген замовк, чекаючи продовження.
Бельман обернувся. На білих пігментних плямах на його обличчі проступив рум’янець.
— І ще я повинен поставити питання про пріоритети: ти вважаєш за краще зберігати цілодобову охорону в Державній лікарні, коли вбивають чесних поліцейських? Хіба не варто було б спрямувати усі людські ресурси на допомогу слідству?
Хаген здивовано подивився на Бельмана:
— Там же не мої люди, а працівники Центрального поліцейського відділку й студенти Поліцейської академії на практиці. Я не думаю, що розслідуванню це надто завадить, Мікаелю.
— Он як? — сказав Бельман не обертаючись. — Але все одно я хочу, щоб ти ще раз обдумав необхідність охорони. Я не бачу ніякої безпосередньої небезпеки для життя пацієнта після такого тривалого часу. Вони знають, що він у будь-якому разі не зможе надати свідчення.
— Насправді вважають, що з'явилися ознаки поліпшення його стану.
— Ця справа більше не є пріоритетною, — відповідь начальника поліції була швидкою і трохи злою. Але потім він зітхнув і включив свою чарівну усмішку: — Але, звичайно, тобі вирішувати щодо охорони. Я в жодному разі не збираюся втручатися. Це зрозуміло?
Хаген трохи не випалив «ні», але устиг стриматися і коротко кивнув, намагаючись здогадатися, чого хоче від нього Мікаель Бельман.
— От і добре, — сказав Бельман і ляснув у долоні, показуючи, що розмова закінчена.
Хагену слід було встати й залишити кабінет у тому ж подиві, з яким він з'явився сюди. Але він не підвівся зі стільця.
— Ми хотіли спробувати підійти до розслідування з іншого боку.
— Он як?
— Так, — відповів Хаген. — Розділити слідчу групу на кілька менших.
— Навіщо?
— Щоб створити простір для альтернативних версій. У великій групі є сила, але не кожен здатен мислити, виходячи за рамки звичного.
— А мислити потрібно за… рамками?
Хаген зробив вигляд, що не відчув сарказму:
— Ми почали ходити по колу і перестали бачити очевидне.
Він подивився на співрозмовника. Раніше Бельман працював слідчим з особливо тяжких злочинів, тому він, звичайно, прекрасно знав цей феномен: група дуже міцно прив’язувалася до початкових даних, до припущень, заснованих на фактах, і абсолютно втрачала здатність будувати альтернативні гіпотези. І все-таки Бельман заперечно похитав головою:
— З маленькими групами ти втратиш здатність діяти, Хагене. Відповідальність розсіюється, люди наступають один одному на п’яти, одне й те саме завдання виконують по кілька разів. Одна велика, добре скоординована слідча група — кращий варіант. Принаймні поки її очолює сильний професійний керівник.
Хаген відчув нерівності на поверхні зубів, щільно стиснувши їх, сподіваючись, що реакція на інсинуації Бельмана не читатиметься на його обличчі.
— Але…
— Коли керівник починає міняти тактику, це легко можна поцінувати як відчай і майже визнання в тому, що він провалив розслідування.
— Але ми вже провалили розслідування, Мікаелю. Надворі березень, з часу вбивства першого поліцейського минуло шість місяців.
— Ніхто не піде за керівником-невдахою, Хагене.
— Мої співробітники — не сліпі дурні, вони знають, що ми стоїмо на місці. А ще вони знають, що хороший керівник має міняти курс.
— Хороші керівники знають, як надихнути своїх людей.
Хаген глитнув, ковтаючи слова, які мало не зірвалися в нього з язика: він викладав мистецтво керівництва у Військовій академії, коли Бельман ще ганяв дворами з рогаткою. І якщо вже Бельманові вдавалося так чудово надихнути своїх підлеглих, як щодо того, аби хоч трохи надихнути його, Гуннара Хагена? Але він надто втомився і був засмучений, отож не зміг замовчати слова, які, він точно знав, сильно розсердять Мікаеля Бельмана:
— Ми добилися успіху з незалежною групою, яку очолював Харрі Холе, пам’ятаєш? Ті вбивства в Устаусеті ніколи б не були розкриті, якби…
— Я гадаю, ти почув мене, Хагене. Я швидко розгляну можливість змінити керівництво розслідування. Бо саме керівництво несе відповідальність за успіх діяльності своїх співробітників, а нині, здається, воно не надто спрямоване на результат. Якщо у тебе більше нічого до мене немає, то у мене невдовзі зустріч.
Хаген ледве вірив власним вухам. Він підвівся на ослаблих ногах, які наче втратили здатність гнутися, ніби кров узагалі не циркулювала в них увесь той недовгий час, що він просидів на вузькому низькому стільці, та поплентався до дверей.
— До речі, — додав за його спиною Бельман, і Хаген відчув, як він ледве стримує позіх. — Є щось нове у справі Густо?
— Як ти сам сказав, — відповів Хаген, не обертаючись і продовжуючи свій шлях до дверей, щоб не показувати Бельманові обличчя, вени на якому, на противагу ногам, роздулися так, немов знаходилися під високим тиском, — ця справа більше не має пріоритету.
Мікаель Бельман почекав, поки не зачиняться двері і начальник відділу не попрощається із секретарем у приймальні. Потім він плюхнувся в шкіряне крісло з високою спинкою і зіщулився. Він викликав Хагена не для того, щоб розпитувати його про вбивства поліцейських, і йому здалося, що Хаген про це здогадався. Річ у тім, що годину тому йому подзвонила Ізабель Скоєн і, звісно, завела стару пісню про те, що через нерозкриті вбивства поліцейських вони обоє здаються геть нездатними невдахами й безпорадними лінюхами. І що на відміну від нього, вона сильно залежить від прихильності виборців. Він відповідав «угу», «авжеж», «зрозуміло» і чекав, коли вона закінчить, щоб покласти слухавку, але ось тут-то і рвонула бомба, яку жінка заздалегідь приготувала для свого таємного коханця: