— Він приходить до тями.
Бельман сидів, поклавши лікті на стіл, опустивши лоба на долоні, і роздивлявся блискучий лак на поверхні письмового столу, в якому відбивалися розмиті контури його обличчя. Жінки вважали його красенем. Ізабель прямо так і говорила, їй подобалися вродливі чоловіки. Саме тому вона займалася сексом із Густо. З тим красивим хлопчиною, схожим на Елвіса. Чоловіча краса часто вводить людей в оману. Мікаель згадав чоловіка з КРИПОСу, який спробував його поцілувати. Потім він подумав про Ізабель. І Густо. Уявив їх разом. Їх трьох разом. Він різко підвівся з крісла і знову підійшов до вікна.
Процес розпочато. Так вона сказала. Розпочато. Усе, що йому залишалося робити, — це чекати. Від цього він повинен був би заспокоїтися, стати доброзичливішим щодо оточення. Тож чому він увіткнув у Хагена ніж і повернув його в рані? Щоб побачити, як той здригнеться перед смертю? Щоб побачити ще одне обличчя, що страждає, крім того, відображення якого він бачив на поверхні письмового столу? Але скоро усе закінчиться. Тепер усе — в її руках. А коли буде зроблено те, що має бути зроблено, усе стане як раніше. Вони зможуть забути Асаєва, Густо й того, розмови про кого так і не припинялися, — Харрі Холе. Так улаштоване життя, рано чи пізно все забувається, і з часом забудуться навіть ці вбивства поліцейських.
Усе буде як раніше.
Мікаель Бельман захотів було перевірити, чи йому цього хочеться, але вирішив забути про цю ідею. Він і так знав, що хочеться йому саме цього.
Розділ 7
Столе Еуне зітхнув. Настав один із тих моментів у курсі терапії, коли йому належало зробити вибір. Він зробив:
— Можливо, у вашій сексуальності є якісь нерозкриті досі сили.
Пацієнт подивився на нього, і в його вузьких очах спалахнула майже непомітна усмішка. Тонкі руки з майже ненормально довгими пальцями піднялися, немов бажаючи поправити вузол краватки над смугастим костюмом, але не стали цього робити. Столе вже раніше спостерігав подібний рух у цього пацієнта, і він нагадував йому про інших його клієнтів, яким вдалося відучити себе від конкретних примусових дій, але не від звичних ритуалів, скажімо, рука, що збирається щось зробити, вчинити незавершену дію, яка сама по собі ще безглуздіша, ніж первинна, недобровільна, але принаймні з’ясовна дія. Це як шрам або кульгавість. Як відлуння. Згадка про те, що ніщо не проходить безслідно, усе якимось чином відкладається у визначеному місці. Як спогади про дитинство. Про людей, яких ти колись знав. Про щось, що ти з’їв, а твоєму шлунку це не сподобалося. Про твої пристрасті. Це як клітинна пам’ять.
Рука пацієнта знову впала на коліна. Він кашлянув і вимовив твердим металевим голосом:
— Дідько, що ви маєте на увазі? Ми що, зараз займатимемося цією фройдистською маячнею?
Столе поглянув на співрозмовника. Краєм ока він дивився сьогодні по телевізору серіал, у якому поліцейські читали усі емоції людей по мові їхніх тіл. Мова тіла — це, звичайно, добре, але зазвичай людину видає голос. М’язи голосових зв’язок і гортані налагоджені так тонко, що можуть формувати хвилі звуків у помітні слова. Коли Столе викладав у Поліцейській академії, він звертав увагу студентів на те, що це саме по собі диво, і на те, що існує іще чутливіший інструмент — людське вухо, здатне не просто розшифрувати такі звукові хвилі, як голосні й приголосні, але й розрізнити напруженість та емоції в голосі того, хто говорить. Що на допитах набагато важливіше слухати, а не дивитися. Що незначне підвищення тону або майже непомітне тремтіння в голосі є важливішими сигналами, ніж схрещені руки, стиснуті кулаки, величина зіниць й усі інші чинники, яким нинішні світила психології надавали величезного значення. На думку Столе, ці чинники частіше збивали слідчих з пантелику й відводили розслідування убік. Так, дійсно, пацієнт, що сидів перед ним, вилаявся, але не це, а передусім тиск на вушні мембрани дав знати Столе, що пацієнт украй розлютився. Зазвичай це не насторожує досвідченого психолога. Навпаки, сильні емоції свідчать про настання переломного моменту в лікуванні. Але проблема цього пацієнта полягала в тому, що усе відбувалося в неправильному порядку. Навіть після кількох місяців регулярних зустрічей Столе не вдалося встановити з ним контакту, добитися близькості й довіри. Насправді терапія була настільки безрезультатною, що Столе подумував припинити лікування або направити пацієнта до одного зі своїх колег. Прояв злості в спокійній атмосфері довіри — це добре, але в даному випадку такий прояв міг означати, що пацієнт ще більше закрився, ще сильніше заглибився у себе.
Столе зітхнув. Цілком очевидно, що він прийняв неправильне рішення, але зараз уже надто пізно, і він вирішив рухатися далі.
— Поле, — мовив він.
Пацієнт звернув його увагу на те, що його ім’я слід вимовляти не як Пауль, а як Пол. І не по-норвезьки — Поль, а з твердим англійським «л», хоча Столе ніяк не міг відчути різниці. Цей факт у поєднанні з акуратно вищипаними бровами і двома маленькими шрамами під підборіддям пацієнта — слідами підтяжки обличчя — підказав Столе, хто такий його пацієнт, у перші десять хвилин їхньої першої зустрічі.
— Пригнічення гомосексуальності є звичайним явищем навіть у нашому явно толерантному суспільстві, — він підвів очі на пацієнта, щоб побачити його реакцію. — Я часто працюю з поліцейськими, і один з них під час терапії розповідав, що наодинці з собою він почувається гомосексуалістом, але не може бути таким на роботі, розуміючи, що колеги виживуть його з колективу. Я запитав, наскільки він у цьому впевнений. У питаннях утиску багато що залежить від того, чого ми чекаємо від самих себе і які очікування, на нашу думку, є в оточення. Особливо у близьких, друзів і колег.
Він зупинився.
Зіниці пацієнта не розширились, шкіра не змінила кольору, він не уникав погляду в очі, жодна частина його тіла не зреагувала на почуте. Навпаки, його вузькі губи розтягнулися в слабку глузливу посмішку. Але, на свій подив, Столе Еуне помітив, що його власні щоки запалали. Господи, як же він ненавидить цього пацієнта! Як він ненавидить цю роботу!
— І що з тим поліцейським? — запитав Пол. — Він прислухався до вашої поради?
— Наш час скінчився, — сказав Столе, не дивлячись на годинник.
— Мені цікаво, Еуне.
— Мої руки зв’язані лікарською таємницею.
— Давайте назвемо його Ікс. І по вас я бачу, що моє питання вам не подобається. — Пол посміхнувся. — Він прислухався до вашої поради, і нічого хорошого з цього не вийшло, адже так?
Еуне зітхнув:
— Ікс зайшов занадто далеко, неправильно оцінив ситуацію і спробував поцілувати колегу в туалеті. І його вижили. Але сенс у тому, що усе могло закінчитися добре. Ви можете хоч би просто поміркувати на цю тему до нашої наступної зустрічі?
— Але я не з «цих». — Пол підняв руку до підборіддя і знову опустив її.
Столе Еуне коротко кивнув:
— У цей же час наступного тижня?
— Не знаю. Мені не стає краще, хіба ні?
— Справа рухається, повільно, але рухається, — сказав Столе.
Ця відповідь вискочила у нього автоматично, як жесту пацієнта.
— Авжеж, ви так говорите, — відповів Пол. — Але у мене є відчуття, що я плачу ні за що. І що ви такі ж зайві, як і ті поліцейські, що не в змозі упіймати того клятого вбивцю і ґвалтівника.
Столе із певним подивом відзначив, що голос пацієнта став нижчим. Спокійнішим. Що і голос, і мова його тіла повідомляли щось інше — не те, що він щойно сказав. Мозок Столе як на автопілоті почав аналізувати причини, з яких пацієнт вибрав саме цей приклад, але відповідь була така очевидна, що глибокі роздуми були зайвими. Газети, що лежали на столі в кабінеті з осені. Вони завжди були розгорнуті на сторінках, де йшлося про вбивства поліцейських.
— Упіймати серійного вбивцю не так-то просто, Поле, — сказав Столе Еуне. — Мені дещо відомо про серійних убивць, насправді я на них спеціалізуюся. Саме на них. Але якщо ви відчуваєте, що хочете припинити лікування або звернутися до когось із моїх колег, ви вільні чинити, як вважаєте за потрібне. У мене є список дуже хороших психологів, і я можу допомогти вам.