Після того, як вони вийшли з палати й медбрат зник в далечіні коридору, Антон повернувся до пацієнта. Подивився на монітори, що реєстрували роботу серця. Послухав ритмічні гудки, схожі на звуки радарів підводного човна, що йде глибоко під водою. Він не знав, що спонукало його зробити це, але він вчинив, як медбрат: нагнувся до обличчя чоловіка і заплющив очі. І відчув на своєму обличчі його дихання.
Олтман. Антон уважно прочитав його бейдж, перш ніж медбрат пішов. Його звали Сигурд Олтман. Просто передчуття, нічого більшого. Але він вирішив завтра більше довідатися про цього медбрата. Драмменська справа не повинна повторитися. Цього разу він не припуститься помилки.
Розділ 8
Катрина Братт сиділа, поклавши ноги на стіл і притискаючи вухом до плеча телефонну слухавку. Гуннар Хаген поставив її на очікування. Її пальці бігали по клавіатурі. Вона знала, що за її спиною, за вікном, Берген купається в променях сонця. Вулиці, мокрі після дощу, який почався уранці, а закінчився десять хвилин тому, виблискують. І за властивою Бергену закономірністю невдовзі знову почне мжичити. Але в цю хвилину щосили сяяло сонце, і Катрина Братт сподівалася, що Гуннар Хаген скоро завершить іншу телефонну розмову і повернеться до бесіди з нею. Вона просто хотіла передати здобуту інформацію і втекти з Управління поліції Бергена. Вийти на свіже атлантичне повітря, яке пахло набагато краще за те, що зараз вдихав її колишній голова, сидячи у своєму кабінеті на сході столиці. А потім Хаген видихнув зі схвильованим криком:
— Як це нам ще не дозволяють його допитати? Він вийшов з коми чи ні? Так, я розумію, що він слабкий, але… Що?
Катрина сподівалася, що інформація, яку вона добула за останні дні, значно поліпшить огидний настрій Хагена. Вона перегорнула папери, просто щоб перевірити ще раз те, що вже знала.
— Срав я на те, що там говорить його адвокат! — прогарчав Хаген. — І мені насрати, що говорить головний лікар! Я хочу, щоб його допитали негайно!
Катрина Братт почула, як він з усього розмаху жбурнув слухавку стаціонарного телефону. І нарешті повернувся до розмови з нею.
— То що там? — запитала вона.
— Нічого, — відповів Хаген.
— Це він? — поцікавилася вона.
Хаген зітхнув:
— Так, це він. Він виходить з коми, але вони накачують його ліками і говорять, що ми повинні зачекати ще мінімум два дні, перш ніж зможемо поговорити з ним.
— Хіба погано, що вони такі обережні?
— Ні, звичайно. Але, як ти знаєш, нам невдовзі знадобляться хоч якісь результати. Ця справа про вбивства поліцейських нас доконає.
— Але ж два дні все одно нічого не вирішать?
— Знаю, знаю. Повинен же я був гаркнути на них. Це — одна з переваг, заради яких люди працюють до знемоги, щоб стати начальником. Згодна?
На це питання у Катрини Братт відповіді не було. Вона ніколи не хотіла бути начальником. І навіть якби й хотіла. Вона здогадувалася, що поліцейський, котрий пройшов лікування в психіатричному відділенні, навряд чи міг потрапити на початок черги з тих, хто збирався поділити між собою кабінети великих босів. Її діагноз еволюціонував від маніакально-депресивного психозу до граничного стану, потім до біполярного розладу і, врешті-решт, до «здорова». Принаймні доки вона приймає свої маленькі рожеві пігулки, що допомагають їй триматися на плаву. Нехай собі лають використання медикаментів у психіатрії скільки завгодно, але Катрині ліки дали нове краще життя. Правда, вона помічала, що начальник особливо пильно доглядає за нею і що на неї не покладають більше оперативної роботи, аніж необхідно. Але це нормально, їй подобалося сидіти у своєму тісному кабінеті з потужним комп’ютером, паролем і ексклюзивним доступом до пошукових систем, про які не знали навіть поліцейські. Шукати, подорожувати Мережею, знаходити. Вистежувати людей, судячи з усього, зниклих безвісти. Бачити зв’язки там, де інші бачать тільки випадковості. Саме на цьому спеціалізувалася Катрина Братт. Вона не раз виручала КРИПОС і відділ розслідування вбивств в Осло.
Тому оточенню доводилося миритися з тим, що з ними працює жінка, у якої будь-якої миті може трапитися психічний напад.
— Ти сказала, що у тебе є щось для мене?
— Останніми тижнями у нас у відділі було спокійно, і я вивчала ті вбивства поліцейських.
— Твій начальник з Бергенского управління попросив тебе?
— Ні-ні. Я подумала, що краще займатися цією справою, аніж блукати по порносайтах або розкладати пасьянси.
— Я весь — увага.
Катрина відчула, що Хаген намагається здаватися доброзичливим, але насилу приховує безсилля. Напевно, йому прикро постійно сподіватися і постійно розчаровуватися, чим він і займався упродовж останніх місяців.
— Я проглянула дані щодо пошуків осіб, котрі фігурували в обох первинних вбивствах, у Марідалені і Тріванні.
— Вельми дякую, Катрино, але ми вже все обшукали. Можна сказати, вздовж і впоперек.
— Знаю. Але я працюю трохи інакше, розумієте?
Важке зітхання:
— Продовжуй.
— Я помітила, що ті дві справи розслідували різні групи, тільки два криміналісти і три слідчі брали участь в обох розслідуваннях. І ніхто із цих п’яти не міг точно знати, кого допитували у рамках цих справ. А оскільки жодну із справ не було розкрито, у них збіг термін давності, а об’єм тут — колосальний.
— Колосальний, це точно. І звичайно, правда, що ніхто не може згадати усього, що сталося в ході розслідування. Але усі, кого допитували, звісно, занесені до реєстру кримінальних злочинів.
— Про це я й кажу, — сказала Катрина.
— Про що саме?
— Коли людину приводять на допит, так би мовити, «з вулиці», її реєструють, а протокол допиту архівують у матеріалах справи, з якої її допитували. Але іноді трапляються помилки. Наприклад, якщо допитуваний вже знаходиться у в’язниці, з ним неформально розмовляють прямо в камері і не реєструють, оскільки він уже зареєстрований.
— Але матеріали допиту все одно архівуються разом зі справою.
— Зазвичай так. Але не в тому випадку, якщо це допит з абсолютно іншої справи, по якій людина проходить головним підозрюваним, а вбивство в Марідалені тільки згадується в ході допиту, так би мовити, з прицілом на майбутнє. Тоді увесь протокол допиту буде заархівований разом з матеріалами першої справи, а будь-які пошуки по імені не зв’яжуть цього допитуваного з іншою справою.
— Цікаво. І ти знайшла…
— Людину, яку допитували як головного підозрюваного у зґвалтуванні в Олесунні, поки вона відбувала термін за завдання тілесних ушкоджень і спробу зґвалтування неповнолітньої в готелі в Утті. Під час допиту чоловіка запитували про вбивство в Марідалені, але згодом протокол зберегли у справі про спробу зґвалтування в Утті. Цікаво те, що цю ж людину потім допитували у зв’язку зі вбивством у Тріванні, але тоді вже викликали звичайним способом.
— I? — В голосі Хагена уперше з’явилися ознаки зацікавленості.
— У цього чоловіка було алібі на час усіх трьох злочинів, — сказала Катрина і швидше відчула, аніж реально почула, як виходить повітря з кульки, яку вона надула для Хагена.
— Он як. Маєш для мене ще яку-небудь веселеньку бергенську історію?
— Є ще дещо, — відповіла Катрина.
— У мене зустріч за…
— Я перевірила алібі допитуваного. Воно було однаковим в усіх трьох випадках. Свідок, котрий підтвердив, що він був удома. Свідком цим виступала молода жінка, й у той час її свідчення визнали надійними. У поліції на неї нічого не було, вона ніяк не була пов’язана з підозрюваним, вони просто жили в одному будинку. Але якщо простежити за нею далі, відкриваються цікаві речі.
— Наприклад?
— Наприклад, розтрата, торгівля наркотиками і підробка документів. І якщо уважно прочитати протоколи її подальших допитів, у них завжди повторюється одне і те саме. Вгадайте, що.
— Лжесвідчення?
— На жаль, дуже рідко влаштовують такі перевірки, а вони б могли пролити нове світло на старі справи. Принаймні на такі старі й заплутані справи, як Марідален і Тріванн.