— Але як у біса звуть цю пані? — В голосі Хагена відчулося пожвавлення.
— Ір’я Якобсен.
— У тебе є її адреса?
— Так. Її можна знайти в реєстрі злочинів, у реєстрі населення і в парочці інших реєстрів…
— Чорт забирай, негайно викликати і допитати!
— …таких, як, наприклад, реєстр зниклих безвісти.
Осло надовго замовк. Катрині хотілося здійснити довгу прогулянку, спуститися до рибальських човнів на набережній Брюгген, купити пакет голів тріски, поїхати додому до своєї квартири на Меленпріс, неспішно приготувати обід і подивитися серіал «Кинутись зопалу», і тільки потім, за її припущеннями, знову має початися дощ.
— Добре, — відповів Хаген. — Але ти принаймні дала нам ниточку. Як звуть хлопця?
— Валентин Єртсен.
— І де він знаходиться зараз?
— Зараз… — Катринині пальці ковзали по клавіатурі. — Я не знаходжу його.
— Теж зник безвісти?
— Його немає в списку зниклих. І це дивно: його ніби здуло вітром з поверхні землі. Жодної відомої адреси, не зареєстровано жодного телефонного номера, навіть немає банківського рахунку. Не голосував на минулих виборах і за останній рік не купував квитків ані на потяг, ні на літак.
— У Google шукала?
Катрина засміялася і не могла зупинитися, аж поки не зрозуміла, що Хаген не жартує.
— Розслабтеся, — сказала вона. — Я знайду його. Попрацюю на своєму домашньому комп’ютері.
Вони закінчили розмову. Катрина піднялася, похапцем наділа куртку, бо хмари вже наповзали на місто з боку острова Аскей. Вона вже хотіла вимкнути комп’ютер, аж раптом їй в голову прийшла одна думка. Харрі Холе якось сказав їй, що люди часто забувають перевірити найбільш очевидне. Вона швидко застукала по клавішах. Почекала, поки відкриється сторінка.
Декілька голів у відкритому офісному просторі обернулися в її бік, коли вона вибухнула добірною бергенською лайкою. Але вона навіть не збиралася нікого заспокоювати чи пояснювати, що справа не в психозі. Харрі, як і завжди, мав рацію.
Вона підняла телефонну слухавку і натиснула клавішу повтору останнього виклику. Гуннар Хаген відповів після другого дзвінка.
— Я думала, ви спізнюєтеся на зустріч, — сказала Катрина.
— Переніс. Даю завдання по розшуку цього Валентина Єртсена.
— Не треба. Я щойно його знайшла.
— Он як?
— Нічого дивовижного в тому, що він мов крізь землю провалився. Хоча він справді провалився крізь землю.
— Ти маєш на увазі, що…
— Він помер, так. Про що є чіткий запис у реєстрі населення. Прошу вибачення за цю бергенську метушню. Піду додому, потішуся поїданням риб’ячих голів.
Коли вона поклала слухавку й підняла голову, за вікном уже почався дощ.
Антон Міттет відірвався від кавової чашки, помітивши Гуннара Хагена, що входив неспішною ходою в їдальню на сьомому поверсі Поліцейського управління. Антон деякий час дивився у вікно, думаючи про те, як усе могло бути. А ще він замислився про те, що перестав думати, як усе могло б бути. Напевно, саме з цього починається старіння. Ти вже підняв карти, які судилися тобі долею, й зазирнув у них. Нових карт не буде. Тому ти можеш тільки якнайкраще зіграти наявними картами і мріяти про те, які карти тобі могли б випасти.
— Прошу вибачення за спізнення, Антоне, — сказав Гуннар Хаген і всівся на стілець навпроти нього. — Безглуздий дзвінок із Бергена. Як справи?
Антон знизав плечима:
— Робота і ще раз робота. Дивлюся, як молодь мчить вгору повз мене. Намагаюся давати їм поради, але вони не знаходять причин прислухатися до підстаркуватого чоловіка, який все ще не просунувся по службі. Здається, вони думають, що життя — це червона килимова доріжка, розстелена спеціально для них.
— А як удома? — запитав Хаген.
Антон знову знизав плечима:
— Нормально. Дружина скаржиться, що я надто багато працюю. Але коли я приходжу додому, вона теж скаржиться. Знайома пісня, чи не так?
Хаген видав невизначений звук, який міг означати саме те, що співрозмовник хотів почути.
— Ти пам’ятаєш день свого весілля?
— Так, — відповів Хаген, кинувши побіжний погляд на годинник. Не тому, що він не знав, котра зараз година, а для того, щоб подати сигнал Антону Міттету.
— Найгірше те, що коли ти стоїш біля вівтаря і відповідаєш «так» усій цій вічності, ти справді хочеш сказати «так». — Антон глухо засміявся, хитаючи головою.
— Ти хотів про щось поговорити зі мною? — нагадав Хаген.
— Атож, — Антон провів указівним пальцем по переніссю. — Учора на чергуванні з’явився один медбрат. Він здався мені трохи підозрілим. Не знаю, чому, але ти розумієш, як старі пройдисвіти, як оце ми, це чують. І я пробив його. Виявилось, що три-чотири роки тому він був замішаний в одному вбивстві. Його випустили, знявши підозри. Але все одно.
— Розумію.
— Я подумав, що краще розповісти тобі про це. Ти ж можеш поговорити з керівництвом лікарні. Можливо, його як-небудь непомітно переведуть.
— Я потурбуюся про це.
— Дякую.
— Це тобі спасибі. Хороша робота, Антоне.
Антон Міттет жартома вклонився своєму співбесіднику. Він був радий, що Хаген подякував йому. Радий, бо схожий на ченця голова відділу був єдиною людиною в поліції, перед ким він був у боргу. Саме Хаген витягнув Антона після тієї справи. Саме він подзвонив начальникові поліції Драммена і сказав, що вони покарали Антона занадто суворо і що коли в Драммені не потрібен його досвід, то Поліцейському управлінні Осло він безперечно потрібен. Так і вийшло. Антон став служити в черговій частині кримінального управління в районі Грьонланн, а жив, як і раніше, в Драммені — тільки на такі умови була згодна Лаура. І коли Антон Міттет спустився ліфтом у чергову частину на другому поверсі, він відчував, що йде більш пружною ходою, трохи більше випроставши спину, і навіть з усмішкою на губах. І він відчував — так, насправді відчував, — що це може стати початком чогось хорошого. Треба б купити квіти для… Він передумав. Квіти для Лаури.
Катрина дивилася у вікно, набираючи на клавіатурі номер. Її квартира розташовувалася на так званому високому першому поверсі. Такому високому, що вона не бачила людей, котрі проходять мимо тротуаром. Але й не надто, бо їй було видно їхні розкриті парасольки. А за краплями дощу, які розбивалися об шибку під поривами вітру, їй було видно міст Пюддефіордсбруен, місце з проваллям у горі на іншій стороні фіорду, в районі Лаксевогу. Але наразі вона дивилася на екран п’ятдесятидюймового телевізора, де хворий на рак учитель хімії варив метамфетамін. Їй це здавалося досить кумедним. Вона купила телевізор, керуючись девізом «Усі самотні люди хочуть великі телевізори». DVD-диски були розставлені на двох полицях під програвачем «Маранц» дуже вибірково. На першому і другому місцях ліворуч на полиці з класикою стояли фільми «Бульвар Сансет» і «Спів під дощем», а серед нових фільмів на наступній полиці лідерство несподівано захопила «Історія іграшок — 3». Третя полиця була віддана CD-дискам, які Катрина із сентиментальності не віддала Армії порятунку, а зберегла для себе, хоча вони були скопійовані на жорсткий диск комп’ютера. У неї були однозначні переваги: вона слухала тільки глем-рок і прогресивну поп-музику, найчастіше британську, найбільше полюбляла трохи андрогінну: Девіда Боуї, «Спаркс», «Мотт Хупл», Стіва Харлі, Марка Волана, «Смол Фейсіз», «Роксі Мюзик» і — наостанок — «Зюде».
Учитель хімії згадував одну зі сварок з дружиною. Катрина поставила DVD-програвач на перемотування вперед і зателефонувала Беаті.
— Льонн.
Голос був дзвінкий, майже юний. І відповідь її давала саме стільки інформації, скільки було необхідно. Якщо людина відповідає по телефону, називаючи тільки своє прізвище, хіба це не означає, що вона живе у великій родині, і той, що дзвонить, має уточнити, з ким саме з Льоннів він хоче поговорити? Але в даному випадку прізвище Льонн носили лише вдова Беата Льонн та її дочка.