— Замкни двері, — сказала вона.
І він не помилився.
Мікаель зачинив за собою двері і повернув ключ у замку. Підійшов до іншого вікна. Ратуша височіла над скромними чотири- та п’ятиповерховими будинками. На іншій стороні Ратушної площі на високому земляному валу велично розташувалася фортеця Акерсхус, історія якої налічувала вже сімсот років. Її старовинні, пошкоджені у боях гармати дивилися у бік Осло-фіорда, води якого під поривами крижаного вітру, здавалося, збрижили сироти. Сніг припинився, і місто під свинцево-сірим небом купалося в синьому світлі, схожому, на думку Бельмана, на колір шкіри трупа. Слова Ізабель луною відбивалися від стін порожнього кабінету:
— Ну, любий, як тобі цей вид?
— Непогано. Якщо я не помиляюся, кабінет колишнього члена міської ради, що відповідав за соціальну політику, був менший за розміром і розташовувався нижче.
— Я кажу не про той вид, — сказала вона, — а про цей.
Він обернувся і Подивився на неї. Новоспечений член міської ради Осло з питань соціального забезпечення і профілактики різних залежностей розсунула ноги. Трусики валялися на підвіконні поряд із нею. Ізабель неодноразово повторювала, що ніколи не розуміла привабливості чисто поголеного лобка, але, дивлячись на зарості, що розкинулися перед ним, Мікаель подумав, що має бути якийсь третій варіант, і повторив оцінку побаченого: «Непогано».
Вона рішуче опустила ноги на підлогу й наблизилася до нього. Струсила невидиму порошинку з його рукава. Навіть без каблуків вона була б на сантиметр вища за нього, а зараз височіла на цілу голову, що, на його думку, зовсім не сприяло створенню інтимної обстановки. Навпаки, її фізичні розміри і вольове обличчя ніби кидали йому виклик. З нею йому доводилося бути мужнішим, аніж із м’яким і покірним янголятком Улою.
— Я вважаю, буде цілком справедливо, якщо ти оновиш мій кабінет. Без твого… бажання співпрацювати я б не отримала цю посаду.
— І навпаки, — підхопив Мікаель Бельман.
Він удихнув запах її парфумів. Знайомий аромат. Здається, Ула користується точнісінько такими? Ті парфуми від Тома Форда, як же вони називаються? «Чорна орхідея». Йому доводилося возити їх з Парижа і Лондона, бо в Норвегії вони не продавалися. Збіг здавався майже неймовірним.
Її очі засміялися, коли вона помітила подив на його обличчі. Ізабель переплела пальці у нього на потилиці й, регочучи, відхилилася назад.
— Вибач, я просто не могла не піддатися спокусі.
Дідько, звісно ж, після святкування новосілля в їх новому будинку Ула скаржилася на пропажу флакона парфумів. Сказала, що його вкрала одна зі знаменитостей, запрошених на свято. Він же був упевнений, що це зробив один із місцевих манглерудців, а саме Трульс Бернтсен. Звичайно ж, Мікаелю було відомо, що Трульс ще з юності був шалено закоханий в Улу. Проте він жодного разу виду не подав, що знає про це, не ставив це на карб ні їй, ні Трульсу. І нічого не сказав з приводу флакона парфумів. Нехай уже краще Трульс краде парфуми Ули, а не її труси.
— Ти ніколи не думала, що це твоя головна проблема — неможливість устояти перед спокусою?
Ізабель тихо розсміялася і заплющила очі. Довгі пещені пальці розчепилися, ковзнули вниз по його хребту і залізли під ремінь. Вона кинула на нього погляд, повний легкого розчарування:
— Що з тобою, жеребчику?
— Лікарі кажуть, він не хоче помирати, — сказав Міка-ель. — Останні новини: він подає ознаки виходу з коми.
— Які саме? Він ворушиться?
— Ні, але вони побачили зміни на електроенцефалограмі й почали нейрофізіологічні тести.
— І що? — прошепотіли її губи, наблизившись упритул до його обличчя. — Ти його боїшся?
— Я боюся не його, а того, що він може розповісти. Про нас.
— Навіщо йому робити таку дурість? Він один, і нічого від цього не виграє.
— Скажу так, люба, — мовив Мікаель, відводячи убік її руку. — Думка про те, що десь там знаходиться людина, яка може засвідчити, що ми з тобою співпрацювали з наркобароном заради просування по службі…
— Послухай, — сказала Ізабель, — ми просто обережно втрутилися, щоб не дозволити ринку правити цим містом самостійно. Це хороша випробувана політика Робітничої партії, милий. Ми дозволили Асаєву отримати монополію на торгівлю наркотиками і заарештували усіх інших наркодилерів, оскільки від наркотика Асаєва помирає менше людей. Усе інше було б поганою політикою боротьби з наркотиками.
Мікаель не міг не посміхнутися:
— Чую, ти відшліфувала риторику на курсах участі в дебатах.
— Ти змінив тему, милий? — вона схопила його за краватку.
— Ти розумієш, як усе представлять у суді? Я отримав посаду начальника поліції, а ти — крісло члена міської ради тому, що у громадськості склалося враження, що ми особисто очистили вулиці Осло і понизили смертність серед наркоманів. Хоча насправді ми дозволили Асаєву знищити докази, убити конкурентів і торгувати наркотиком, сильнішим за героїн, який пришвидшує звикання учетверо.
— М-м-м. Я збуджуюся, коли ти так говориш.
Вона притягла його до себе. Язик Ізабель опинився у нього в роті, і, коли вона терлася своїм стегном об його тіло, він ясно почув звук тертя її колготок. Вона відступала до письмового столу і тягла його за собою.
— Якщо він там, у лікарні, опритомніє і почне базікати…
— Заткнися. Я викликала тебе сюди не для розмов. — Її пальці взялися за пряжку його ременя.
— У нас є проблема, яка потребує негайного рішення, Ізабель…
— Я розумію, але тепер, коли ти став начальником поліції, ти потрапив у світ, де потрібно уміти розставляти пріоритети. А зараз для твоєї міської ради в пріоритеті дещо інше.
Мікаель зупинив її руку.
Вона зітхнула:
— Гаразд. Давай розповідай, що ти задумав.
— Потрібно створити загрозу його життю. Дуже достовірну.
— А навіщо загроза? Чому відразу не позбавити його життя?
Мікаель засміявся і не міг зупинитися, аж поки не збагнув: вона говорить серйозно. І їй навіть часу на роздуми не знадобилося.
— Тому що… — почав Мікаель твердо, не відводячи від неї очей, намагаючись бути тим величним Мікаелем Бельманом, який щойно виступав перед слідчою групою.
Він намагався придумати відповідь, але вона його випередила:
— Бо ти на таке не здатен. Давай подивимося, що там написано в «Жовтих сторінках» у розділі «Активна допомога в легкій смерті». Ти накажеш скасувати поліцейську охорону, пославшись, ну, скажімо, на хибне використання ресурсів або що-небудь у тому ж дусі, а потім до пацієнта несподівано навідаються «Жовті сторінки». Я маю на увазі — несподівано для нього. А взагалі, ти можеш відправити свою тінь, Бівіса. Трульса Бернтсена. За гроші він зробить усе, хіба ні?
Мікаель здивовано похитав головою:
— По-перше, охорону виставив начальник відділу вбивств Гуннар Хаген. Якби пацієнт помер відразу після того, як я скасував наказ Хагена, моїй репутації це, м’яко кажучи, не пішло б на користь. А по-друге, ми нікого не вбиватимемо.
— Послухай, хлопчику мій… Ніхто з політиків не кращий за своїх радників. Отже, для того, щоб досягти вершини, їм необхідно оточувати себе людьми, розумнішими за самих себе. Я починаю сумніватися в тому, що ти розумніший за мене. Передусім — ти не можеш упіймати отого вбивцю поліцейського. А на додачу ще й не знаєш, як розв’язати проблему з людиною, що лежить у комі. І коли ти відмовляєшся мене трахнути, я мушу запитати себе: «А нащо він узагалі мені потрібен?» Можеш відповісти на це питання?
— Ізабель…
— Схоже, що ні. Отож слухай мене, ми чинитимемо так…
Він міг тільки захоплюватися нею. Було у ній щось контрольоване, холодно-професійне і водночас ризикове і не-передбачуване, через що колеги в її присутності вважали за краще сидіти на краєчку стільця. Вони не розуміли, що створення відчуття невпевненості — частина гри Ізабель Скоєн. Вона була з тих, кому за короткий час вдавалося стрибнути далі і вище за інших, із тих, хто у разі падіння падав нижче і гірше за інших. Мікаель Бельман не просто упізнавав в Ізабель Скоєн себе — вона була утрируваною копією його самого. А найцікавішим було те, що замість того, щоб тягнути його за собою, вона примушувала його ставати обережнішим.