— Ти заснув, Арнольде?
— Ні, але цей поворот думки новий для мене, тому мені потрібно трохи подумати. Отже. Коли я згадую той час і дивлюся на речі в іншому контексті, то… І навіть тоді я не можу… Але ж очевидно…
— Що очевидно?
— Ні, був Бельман і самовідданий йому цуцик.
— Трульс Бернтсен.
— От-от. Ці двоє, — він знову замовк. Знову прогримів потяг. — Ні, Харрі, я не думаю, що ці двоє були парочкою гомиків, якщо ти розумієш, про що я.
— Розумію. Пробач, що розбудив тебе. Добраніч.
— Добраніч. До речі, зажди…
— Ну?
— У КРИПОСі служив один хлопець. Я зовсім про це забув, але одного разу я увійшов до туалету, а вони там з Бельманом стояли біля раковини з однаково червоними фізіями. Неначе щось сталося, коли ти розумієш. Пам’ятаю, я подумав тоді щось таке, але не надав цьому значення. А той хлопець незабаром після цього пропав з КРИПОСу.
— Як його звали?
— Не пам’ятаю. Напевно, зможу з’ясувати, але не зараз.
— Спасибі, Арнольде. Солодких тобі снів.
— Дякую. А що відбувається?
— Та майже нічого, Арнольде, — сказав Харрі, перервав зв’язок і сховав телефон у кишеню.
Він подивився на полицю з дисками. Ключ лежав на букві "У".
— Майже нічого, — повторив він.
По дорозі у ванну Харрі зняв із себе футболку. Він знав, що постільна білизна біла, чиста і прохолодна, що за відчиненим вікном стоїть повна тиша, а нічне повітря в міру бадьорить. І що він не зможе заснути ні на секунду.
І коли Харрі ліг, він став слухати вітер. Той свистів. Свистів у замковій щілині старовинної чорної кутової шафи.
Чергова оперативного центру прийняла повідомлення про пожежу о четвертій нуль шість. Почувши збуджений голос пожежника, вона відразу припустила, що йдеться про велику пожежу, при якій, можливо, потрібно буде перекрити рух і потурбуватися про цінності, поранених і загиблих. Тому вона здивувалася, коли пожежник сказав, що йдеться про дим, що активував пожежну сигналізацію в одному з барів Осло, що вже зачинився на ніч, і що пожежа згасла сама собою ще до їх приїзду. Ще більше вона здивувалася, коли пожежник попросив їх приїхати негайно. Тоді чергова зрозуміла, що те, що вона спочатку сприйняла за збудження в голосі пожежника, насправді було страхом. Голос його тремтів, як у людини, що багато побачила на своїй роботі, але все ж не була підготовлена до побаченого:
— Це дівчинка. Мабуть, її чимось облили, на стійці порожні пляшки з-під спиртного.
— Де це?
— Вона… вона абсолютно обвуглилася. І вона прив’язана до водопровідної труби.
— Де це?
— Вона прив’язана за горло. Чимось на зразок велосипедного ланцюга. Ви повинні приїхати, чуєте?
— Так-так. Але де…
— Квадратурен. Бар називається "Нірвана". Господи, вона ж зовсім дівчинка…
Розділ 40
Столе Еуне прокинувся о 06.28 від дзвінка. Спочатку він чомусь подумав, що це телефон, але потім упізнав трель будильника. Напевно, йому щось снилося. Але оскільки в тлумачення сновидінь він вірив не більше, ніж у психотерапію, то не зробив жодних спроб простежити свої думки у часі. Він ударив по будильнику і заплющив очі, щоб насолодитися двома хвилинами, що залишилися до настання половини сьомого, коли задзвонить другий будильник. Зазвичай у цей час він чув тупіт босих ніг Аврори, що бігла до ванної, щоб першою зайняти її.
У будинку було тихо.
— Де Аврора?
— Ночує в Емілії, — невиразно пробурмотіла Інгрід.
Столе Еуне встав, прийняв душ, поголився і поснідав разом із дружиною в тиші, оскільки вона читала газету. Столе навчився прекрасно читати догори ногами. Він перескочив через статтю про вбивства поліцейських, у ній не було нічого нового, тільки чергові припущення.
— Вона не зайде додому перед школою? — запитав Столе.
— Вона узяла з собою усі речі.
— Он воно як. А хіба добре ночувати у подружок серед тижня?
— Ні, це погано. Ти повинен був утрутитися, — сказала дружина, перегортаючи газету.
— Ти знаєш, що брак сну робить із мозком, Інгрід?
— Норвезька держава шість років оплачувала твоє навчання, щоб ти це знав, Столе, так що, якби я теж знала це, я подумала б, що мене обманюють із податками.
Столе завжди відчував суміш роздратування і захоплення через те, що розум Інгрід з самого ранку працював на повну. Вона послала його в нокдаун, коли ще не пробило й десяти. У нього не було можливості виграти у неї жодного раунду десь до обіду. А насправді він міг сподіватися отримати над нею вербальну перемогу не раніше за шосту вечора.
Над цим він роздумував, виводячи машину заднім ходом з гаража і прямуючи у свій офіс на вулиці Спурвейсгата. Столе роздумував над своєю невпевненістю в тому, що зміг би жити з жінкою, що не посилає його щодня в нокдаун. І що, якби він не знав так багато про генетику, для нього було б повною загадкою, як їм обом вдалося зачати таку милу і чутливу дитину, як Аврора. А потім він забув про це. Рух був напруженим, але не більше, ніж зазвичай. Найважливіше — передбачуваність, а не час, витрачений на поїздку. О дванадцятій призначені збори в Котельні, а перед цим до нього було записано трьох пацієнтів.
Він увімкнув радіо.
Столе почув новину, і в ту ж секунду задзвонив його мобільник. Він інстинктивно здогадався, що між цими двома подіями є зв’язок.
Дзвонив Харрі.
— Збори доведеться перенести. У нас нове вбивство.
— Дівчинки, про яку говорять по радіо?
— Так. Ми, в усякому разі, цілком упевнені, що це дівчинка.
— Ви не знаєте, хто це?
— Ні. Ніхто не заявляв про зникнення людини.
— А скільки їй приблизно років?
— Неможливо сказати, але, виходячи зі зросту і будови тіла, я б сказав, десь від десяти до чотирнадцяти.
— І ви вважаєте, що це може мати відношення до нашої справи?
— Так.
— Чому?
— Тому що її знайшли на місці нерозкритого вбивства. У барі під назвою "Нірвана". І тому що… — Харрі закашлявся, — вона була пристебнута до водопровідної труби велосипедним ланцюгом за шию.
— О Господи!
Він почув, як Харрі знову зайшовся кашлем.
— Харрі?
— Що?
— Ти в порядку?
— Ні.
— Щось… щось не так?
— Авжеж.
— Окрім велосипедного ланцюга? Я ж розумію, що це…
— Перш ніж підпалити, він облив її спиртом. Порожні пляшки знаходяться на стійці. Три штуки, усе однієї марки. І це попри те, що тут великий вибір напоїв.
— І це…
— Так, "Джим Бім".
— …твоя марка.
Столе почув, як Харрі прокричав комусь наказ нічого не чіпати. Потім він повернувся до розмови:
— Приїдеш на огляд місця злочину?
— У мене пацієнти. Може, пізніше.
— Добре, вирішуй сам. Ми поки тут.
Вони роз’єдналися.
Столе спробував сконцентруватися на дорозі, помітивши, що став дихати важче. Ніздрі його роздувалися, груди піднімалися. Він знав, що сьогодні лікуватиме гірше, ніж зазвичай.
Харрі вийшов через двері, що вели до жвавої вулиці, якою сновигали велосипеди, машини і трамваї. Він трохи поморгав на сонці після перебування в темному приміщенні і став розглядати безглуздий хід життя, яке навіть не підозрювало, що всього за декілька метрів від нього панує така безглузда смерть: вона сиділа на сталевому стільці з розплавленим пластмасовим сидінням зовсім поряд. І вони й гадки не мали, хто ця дівчинка.
Тобто Харрі здогадувався, але був не в змозі думати про це. Він зробив вдих і наважився додумати свою думку. Потім він подзвонив Катрині, яку відправив назад до Котельні, щоб вона могла оперативно шукати інформацію у своїх комп’ютерних мережах.