Харрі кивнув. Він бачив сліди злому навколо замка.
Відмичка. Поліцейська робота. Ось чому сигналізація не спрацювала.
Харрі не бачив жодних слідів боротьби, нічого не було перевернуто, не валялося на підлозі, стільці і столи стояли в тому ж порядку, в якому було б природним залишити їх після закінчення робочого дня. Власник бару був на допиті. Харрі сказав, що йому не треба зустрічатися з ним. Але не говорив, що не хоче зустрічатися з ним. Він нічим це не пояснив. Не хотів ризикувати бути упізнаним.
Харрі подивився на барний стілець біля стійки і згадав, як сидів на ньому того вечора з непочатою склянкою "Джима Біма" перед собою. Росіянин підійшов ззаду і спробував устромити лезо свого сибірського ножа в його сонну артерію. Титановий протез кінчика пальця Харрі завадив йому. Власник бару перелякано стояв за барною стійкою і просто спостерігав, як Харрі потягся до штопора. Кров забарвила підлогу під ними, як щойно відкоркована й перевернута пляшка червоного вина.
— Поки жодних слідів, — сказав Бйорн.
Харрі знову кивнув. Звичайно, немає. Це місце було повністю в розпорядженні Бернтсена, у нього був час, щоб прибрати за собою, перш ніж облити її. Слово прийшло до нього проти його бажання: замаринувати її.
А потім він скористався запальничкою.
Пролунали перші ноти пісні "She" Грема Парсонса, і Бйорн підніс мобільний до вуха:
— Так? Збіг у реєстрі? Зажди.
Він дістав олівець і свій беззмінний блокнот "Молескін". Харрі підозрював, що Бйорну так подобалася патина на обкладинці, що він виривав використані сторіночки з блокнота і вставляв в обкладинку нові аркуші паперу.
— Не засуджений, ні, але розслідував убивства. Так, ми, на жаль, думали, що таке може статися. І його ім’я?
Бйорн поклав блокнот на барну стійку, готовий записувати. Але кінчик олівця завмер:
— Як, ти сказав, звуть батька?
З голосу колеги Харрі зрозумів: щось сталося. Щось жахливе.
У той час, коли Столе Еуне відчиняв двері до класу, в голові його проносилися думки про те, що він був поганим батьком.
Що він не знає, чи займає клас Аврори постійне приміщення.
І якщо займає, він не впевнений, що саме це приміщення.
Він був тут два роки тому на дні відкритих дверей, коли кожен клас виставляв свої малюнки, моделі, зібрані з сірникових коробок, глиняні фігурки та інший дріб’язок, що не справив на нього великого враження. Якби він був хорошим батьком, йому 6 сподобалося.
Голоси стихли, і на нього втупилися безліч облич.
У повній тиші він сканував юні ніжні личка. Незаймані, незіпсовані косметикою обличчя, які прожили ще не стільки, скільки їм відпущено, обличчя, які ще тільки почали формуватися, на яких ще не проступив характер і які з роками перетворяться на застиглу маску, що відповідає їхній особистості. Як його обличчя. Його дівчинка.
Очі Столе вгадували обличчя, які бачив на класних фотографіях, на знімках з днів народжень, на тих нечисленних гандбольних матчах, які він відвідав, на святах з нагоди закінчення навчального року. Декого він знав поіменно, більшість — ні. Він продовжував свою роботу у пошуках одного-єдиного обличчя, чиє ім’я формувалося і росло, як ридання в його горлі: Аврора. Аврора. Аврора…
Телефон Бйорна ковзнув у кишеню. Він стояв без руху біля барної стійки спиною до Харрі, повільно похитуючи головою.
А потім обернувся. Обличчя його здавалося цілком знекровленим. Блідим, безживним.
— Цю людину ти знаєш, — здогадався Харрі.
Бйорн повільно кивнув, як сомнамбула, і ковтнув глевтяк:
— Це, чорт забирай, неможливо…
— Аврора.
Стіна облич здивовано поглядала на Столе Еуне. Її ім’я злетіло з його губ як схлипування. Як молитва.
— Аврора, — повторив він.
Бічним зором він помітив, як учитель почав рухатися до нього.
— Що неможливо? — запитав Харрі.
— Його дочка, — сказав Бйорн. — Це… це просто неймовірно.
Очі Столе застилали сльози. Він відчув на своєму плечі чиюсь руку. Побачив, як перед ним хтось піднімається, йде до нього. Контури предметів розпливалися у нього перед очима, як у кривому дзеркалі. Та все ж йому здавалося, що цей хтось схожий на неї. На Аврору. Як психолог, він, звичайно, знав, що це усього лише спроба мозку уникнути очевидного, наш людський спосіб впоратися з тим, з чим упоратися не можна, — збрехати. Бачити те, що хочеш бачити. Та все ж він шепотів її ім’я:
— Аврора…
І був готовий присягнутися, що голос належить їй:
— Щось сталося?
Він навіть почув слово в кінці речення, але не знав, хто його додав, вона чи його мозок:
— …тату?
— Чому ти думаєш, що це неймовірно?
— Тому що… — сказав Бйорн, дивлячись крізь Харрі.
— Ну?
— Тому що вона вже давно мертва.
Розділ 41
На кладовищі Вестре-Гравлюнд стояла тиша. Сюди долинав тільки слабкий шум руху по вулиці Серкедалсвейєн і гуркіт потягів метро, що везе пасажирів у центр міста.
— Руар Мідтстюен, ага, — сказав Харрі, широко крокуючи між надгробними каменями. — Скільки ж років він прослужив там у вас?
— Ніхто не знає, — сопів Бйорн, що намагався не відставати. — Здавна.
— І його дочка загинула в автокатастрофі?
— Цього літа. Повний дурдом. Цього просто не може бути. У них є тільки перша частина коду ДНК, отже, залишається ще десять-п'ятнадцять відсотків шансів на те, що ця ДНК належить іншій людині, можливо, це хтось…
Він трохи не наштовхнувся на Харрі, який раптом зупинився.
— Гаразд, — сказав Харрі, сів навпочіпки і помацав пальцями землю коло надгробного каменя, на якому стояло ім'я Фії Мідтстюен. — Ці шанси скоротилися до нуля. — Він підняв руку, і з його долоні посипалася нещодавно розпушена земля. — Він викопав труп і привіз його в "Нірвану". І підпалив.
— Покидьок…
Харрі почув сльози у голосі колеги і не став на нього дивитися, залишив у спокої, почекав. Він прислухався, заплющивши очі. Птах виспівував безглузду для живих пісню. Вітер, безтурботно посвистуючи, гнав хмари. Потяг метро промчав у західному напрямі. Час летів, але куди? Харрі розплющив очі і прокашлявся.
— Треба попросити їх відкопати труну, переконатися в нашій правоті і тільки після цього дзвонити батьку.
— Я сам зателефоную.
— Бйорне, — сказав Харрі. — Так краще. Все-таки дівчинку не живцем спалили. Правда?
— Вибач, я просто втомився. А Руар уже і так зовсім зломлений, так що я… — Бйорн безпорадно розвів руки.
— Усе гаразд, — сказав Харрі піднімаючись.
— Куди ти збираєшся?
Харрі, примружившись, дивився на північ, на шосе і рейки метро. Хмари мчали йому назустріч. Північний вітер. І ось знову воно. Відчуття, що він знає щось, чого ще не знає. Щось було там унизу, в темних водах його особистості, що ніколи не спливе на поверхню.
— Мені потрібно дещо зробити.
— Що?
— Те, що я занадто довго відкладав.
— Гаразд. Слухай, мене цікавить одна річ.
Харрі поглянув на годинник і коротко кивнув йому.
— Ти вчора ввечері розмовляв із Бельманом. Як він вважає, що могло статися з кулею?
— Він зеленого поняття не має.
— А ти? У тебе зазвичай буває, як мінімум, одна версія.
— М-м-м. Мені час іти.
— Харрі…
— Що?
— Нічого… — Бйорн простодушно всміхнувся. — Не роби дурниць.
Катрина Братт сиділа, відкинувшись на спинку стільця, і дивилася на монітор комп’ютера. Бйорн Гольм щойно подзвонив і сказав, що вони знайшли батька, отого Мідтстюена, який брав участь у розслідуванні вбивства Калснеса, але дочка його вже давно мертва, і тому Катрині не вдалося знайти його серед поліцейських, що мають молодих дочок. А оскільки ця обставина на якийсь час позбавила Катрину роботи, вона стала вивчати результати комбінаційного пошуку. Вона не знайшла жодного перетину між Мікаелем Бельманом і Рене Калснесом. Тоді вона вирішила пошукати, в комбінації з яким ім’ям найчастіше зустрічається ім’я Мікаеля Бельмана, і знайшла три імені. Першою в списку була Ула Бельман. За нею йшов Трульс Бернтсен. На третьому місці знаходилася Ізабель Скоєн. Цілком природно, що список очолювала дружина, та й те, що член міської ради, відповідальна за соціальні питання, тобто безпосередній начальник Бельмана, знаходилася на третьому місці, теж не надто її здивувало.