— Авжеж.
— Тобі цікаво, чому батька покарали у такий спосіб? Чому він повинен втратити її двічі, чому одного разу недостатньо?
— Кажи.
— Відповідь проста: вбивця вважає самого себе божественним месником, Бйорне.
— Он як? — вимовив Бйорн, подивившись на психолога порожніми очима.
— Знаєш цитату з Біблії? "Господь є Бог ревнитель і месник; месник Господь і страшний у гніві: мстить Господь ворогам Своїм і не пощадить супротивників Своїх".[46] Правда, так звучить переклад тридцятих років, але ти ж знаєш це місце?
— Я простий хлопець з Естре-Тотена, був конфірмований і…
— Я подумав і саме тому прийшов зараз сюди, — Столе нахилився вперед: — Вбивця — месник, і Харрі має рацію, він убиває з любові, а не з ненависті, корисливості або садистської насолоди. Хтось відняв у нього те, що він любив, а тепер він відбирає у жертв те, що вони люблять більше всього на світі. Наприклад, їхнє життя. Чи те, що вони цінують понад усе: життя дітей.
Бйорн кивнув:
— Руар Мідтстюен із задоволенням віддав би своє життя за те, щоб повернути дочку, так.
— Значить, нам потрібно шукати того, хто втратив щось дуже дороге. Месник любові. Тому що це… — Столе Еуне стиснув у кулак праву руку, — це єдиний мотив, який у цій ситуації може бути таким сильним, Бйорне. Ти мене слухаєш?
Бйорн кивнув:
— Атож. Але тепер я маю зателефонувати Мідтстюену.
— Давай я вийду, і ти зможеш спокійно поговорити з ним.
Бйорн дочекався, коли Столе вийде з кабінету, потім набрав номер, на який дивився так довго, що, здавалося, він відбився у нього на сітківці очей. Він глибоко дихав, рахуючи гудки в слухавці і роздумуючи над тим, скільки чекати, перш ніж роз’єднатися.
Несподівано він почув у слухавці голос колеги:
— Бйорне, це ти?
— Так. Значить, мій номер є в твоєму записнику?
— Звичайно.
— Зрозуміло. Слухай, так вийшло, що мені потрібно тобі дещо розповісти.
Пауза.
Бйорн глитнув:
— Йдеться про твою дочку, вона…
— Бйорне, — перервав його співрозмовник. — Перед тим, як ти продовжиш. Не знаю, що там сталося, але чую по твоєму голосу, що справа серйозна. А я не можу більше сприймати повідомлення про Фію по телефону, того разу все трапилося так само. Ніхто не наважився подивитися мені в очі, усі тільки дзвонили. Так ніби легше. Але не міг би ти бути таким ласкавим та приїхати сюди? Просто сказати усе, дивлячись мені в очі? Га, Бйорне?
— Звичайно, — здивовано вимовив Бйорн Гольм. Він ніколи не чув, щоб Руар Мідтстюен раніше так відкрито і чесно говорив про свою слабкість. — Ти де?
— Сьогодні рівно дев’ять місяців відтоді як… тому я абсолютно випадково їду зараз на місце, де її убили. Покладу квіточки, подумаю.
— Розкажи, де знаходиться це місце, і я негайно приїду.
Катрина Братт уже зневірилася знайти парковку. Знайти номер телефону і адресу в Інтернеті було набагато простіше.
Але Катрина подзвонила чотири рази, і жодного разу їй не відповіла ні людина, ні автовідповідач, тому вона реквізувала автомобіль і поїхала на вулицю Індустрігата в районі Майорстуа. На вулиці з одностороннім рухом знаходилися магазин бакалійних товарів, пара галерей, як мінімум, один ресторан, багетова майстерня, але не було жодного вільного парковочного місця.
Катрина зважилася, заїхала передніми колесами на тротуар на два метри, вимкнула двигун, залишила на передньому склі записку, де написала, що вона з поліції, хоча прекрасно знала, що цей папірець нічого не означає для паркувальників Дорожнього управління, які, за словами Харрі, були єдиною ланкою, що відділяє цивілізацію від повного хаосу.
Вона попрямувала в ту ж сторону, звідки приїхала, — до істерії модного шопінгу на вулиці Бугстадвейєн. Зупинилася навпроти двору на вулиці Жозефіни, де пару разів під час навчання в Поліцейській академії опинялася на вечірках. На так званих вечірках. На тому, що вони називали вечірками. Не те щоб їй це не подобалося. Будівля належала Поліцейському управлінню Осло, яке здавало декілька квартир студентам академії. Катрина знайшла потрібне ім’я в списку мешканців біля дзвінків, натиснула кнопку і стала чекати, роздивляючись нехитрий фасад чотириповерхового будинку. Знову натиснула. Стала чекати.
— Нікого немає удома?
Вона обернулася й автоматично посміхнулася. Перед нею стояв чоловік років сорока, а може, і п’ятдесяти, якщо добре зберігся. Високий, не лисий, у фланелевій сорочці "Лівайс-501".
— Я доглядач будівлі.
— А я — Катрина Братт із поліції, з відділу розслідування вбивств. Я шукаю Сільє Гравсенг.
Він подивився на посвідчення й зухвало огледів Катрину від ніг до голови.
— Сільє Гравсенг, ага, — сказав доглядач. — Вона ж більше не вчиться в Поліцейській академії, тому вона тут більше не має права жити.
— Але вона тут ще живе?
— Так-так. У чотириста дванадцятій. Передати їй що-небудь?
— Дякую, попросіть її зателефонувати по цьому номеру. Я хочу поговорити з нею про її брата, Рунара Гравсенга.
— Він щось зробив?
— Та ні. Він знаходиться в закритій лікарні і завжди сидить посеред своєї палати, тому що думає, ніби стіни — це люди, які хочуть забити його до смерті.
— Отакої…
Катрина дістала блокнот і записала своє ім'я і номер телефону.
— Можете сказати їй, що йдеться про вбивства поліцейських.
— Так, вона ними дуже цікавиться.
Катрина перестала писати.
— Що ви маєте на увазі?
— Вони у неї в кімнаті замість шпалер. Вирізки з газет про вбитих поліцейських, я хочу сказати. Це, звичайно, не моя справа, студенти можуть чіпляти на стіни усе, що хочуть, але це досить… гм, неприємно, правда ж?
Катрина подивилася на нього.
— Як, ви сказали, вас звуть?
— Лейф Ребекк.
— Послухайте, Лейфе. Як ви гадаєте, мені можна поглянути на її кімнату? Хотілося б побачити ці вирізки.
— Навіщо це?
— То можна?
— Звичайно. Просто покажіть мені ордер на обшук, і все.
— Але у мене немає.
— Та я жартую, — посміхнувся він. — Ходімо зі мною.
Через хвилину вони піднімалися в ліфті на четвертий поверх.
— У договорі про оренду написано, що я можу входити до кімнати, якщо попереджу мешканців про це заздалегідь. Саме тепер ми перевіряємо усі плити на предмет виявлення застарілого бруду: минулого тижня одна з них спалахнула. А раз Сільє не відповідає на телефонні дзвінки, то начебто виходить, що ми намагалися попередити її перед тим, як зайти в її кімнату. Нормально звучить, полісмене Братт? — ще одна посмішка.
Вовчий вищир, подумала Катрина. Але шарм таки є. Якби він дозволив собі поставити в кінці цього речення її ім’я, усе було б умить скінчено, але він мав тонкий слух. Вона пошукала поглядом його безіменний палець. Гладеньке золоте кільце було матовим. Двері ліфта розкрилися, і вона попрямувала за ним вузьким коридором до однієї з синіх дверей.
Він постукав і почекав. Ще раз постукав і почекав.
— Ну, тоді заходимо, — сказав він, повертаючи ключ у замку.
— Спасибі за готовність допомогти, Ребекк.
— Лейф. Допомогти приємно, до того ж я не щодня близько стикаюся з такими…
Він розчинив перед нею двері, але встав так, що якби вона спробувала пройти всередину, їй довелося б притиснутися до нього. Катрина застережливо подивилася на нього.
— …з такими серйозними справами.
Коли він відходив убік, в очах його танцювали смішинки.
Катрина увійшла до кімнати. Гуртожиток студентів Поліцейської академії не надто змінився з часів її навчання. В одному кутку кімнати був кухонний куточок і двері у ванну, в іншому — завіса, за якою, як прекрасно пам’ятала Катрина, стояло ліжко. Але першим враженням було все-таки, що вони увійшли до дівочої кімнати, що тут не може жити майже доросла жінка. Що Сільє Гравсенг дуже сумує за чимось. Диван у кутку приміщення населяли ведмедики, ляльки та інші м’які іграшки невідомого походження. Одяг, розкиданий по столу та стільцях, був переважно яскравого рожевого кольору. На стінах висіли картинки, людський паноптикум, невідомі Катрині молоді хлоп’яки й дівчата, напевно, якісь молодіжні гурти або молодь з каналу "Дісней".