Друге, що впало їй в око, — це чорно-білі газетні вирізки, розвішані по всій кімнаті між гламурними картинками. Особливо щільно ними була завішена стіна над комп’ютером "Мак" над письмовим столом.
Катрина підійшла ближче, хоча вона і так упізнала більшість вирізок: такі ж висіли на стінах у них у Котельні.
Вирізки були прикріплені до стіни кнопками, на них ручкою були написані дати, інші позначки були відсутні.
Вона відмела першу думку, яка прийшла в голову, й перейшла до наступної: не так уже й дивно, що студентка Поліцейської академії цікавиться гучною незавершеною справою.
Поряд із клавіатурою на письмовому столі лежали розрізані газети. А між ними — листівка з північнонорвезьким пейзажем, який був їй знакомий: гора Сволвергейта на Лофотенських островах. Катрина узяла листівку, перевернула, але не знайшла ні марки, ні імені адресата, ні підпису. Вона вже відклала листівку убік, коли мозок повідомив їй те, що було зареєстровано поглядом, який шукав підпис. Слово, написане друкарськими буквами там, де закінчувався текст: "ПОЛІЦІЇ". Вона знову взяла листівку в руки, цього разу тримаючи її за самісінький краєчок, і прочитала усе від початку до кінця.
Вони думають, що поліцейських убивають, тому що їх хтось ненавидить. Вони ще не зрозуміли, що усе навпаки, що їх убиває людина, яка любить поліцію і те, що є священним обов'язком поліції: затримувати і карати анархістів, нігілістів, атеїстів, що не вірять і втратили віру, усі деструктивні сили. Вони не знають, що полюють на апостола справедливості, на того, хто повинен покарати не лише вандалів, але і тих, хто нехтує відповідальністю, хто через лінощі й байдужість не дотягує до стандарту, тих, хто не заслуговує звання співробітника ПОЛІЦІЇ.
— Знаєте що, Лейфе? — сказала Катрина, не відводячи очей від мікроскопічних, витончених, майже дитячих букв, написаних синьою ручкою. — Хотілося б мені зараз мати ордер на обшук.
— Що?
— Я, звичайно, його отримаю, але ви знаєте, як це буває: знадобиться час. А за цей час те, що мене цікавить, може зникнути.
Катрина підвела на нього погляд. Лейф Ребекк відповів їй таким же поглядом. Не фліртуючи, але шукаючи підтримки. Показуючи, що це важливо.
— А знаєте що, Братт, — сказав він. — Я згадав, що мені треба спуститися в підвал, де електрики міняють щиток. Ви можете трохи побути тут одна?
Вона усміхнулася йому. І коли він відповів їй усмішкою, вона вже не знала, як сприймати цю усмішку.
— Ну що ж, постараюся, — відповіла вона.
Катрина натиснула на клавішу пропуску на комп’ютері в ту ж мить, як почула, що за Ребекком зачинилися двері. Монітор засвітився. Вона спрямувала курсор до віконця "пошук" і ввела ім’я Міттета. Збігів немає. Вона ввела ще пару імен з матеріалів слідства, назви місць злочинів і слова "вбивства поліцейських", але збігів не знайшла.
Значить, Сільє Гравсенг не користувалася "Маком". Розумна дівчинка.
Катрина посмикала шухляди письмового столу. Замкнуті. Дивно. Яка дівчинка двадцяти з хвостиком років стане замикати шухляди письмового столу у своїй кімнаті?
Вона підвелася, підійшла до завіси і відсунула її убік.
Там дійсно знаходилася спальна ніша.
Над вузьким ліжком висіли дві великі фотографії.
На одній був зображений незнайомий Катрині молодий чоловік. Але вона здогадувалася, хто це. Вона бачила Сільє Гравсенг усього два рази, один з них — у Поліцейській академії, коли Катрина приходила до Харрі. Але споріднена схожість між блондинкою Сільє Гравсенг і чоловіком на фотографії була настільки сильною, що сумнівів у Катрини практично не залишалося.
З приводу чоловіка на другій фотографії у неї ніяких сумнівів не було.
Напевно, Сільє знайшла в Мережі портрет високого розширення і збільшила його. На виснаженому обличчі було видно кожен шрам, кожну зморшку, кожну пору на шкірі. Але вони були непомітні, неначе пропадали у світлі блакитних очей і гнівного погляду, що свідчив про те, що він щойно помітив фотографа і говорить йому, що фотоапарату зовсім нічого робити на його місці злочину. Харрі Холе. Про цю фотографію й теревенили дівчатка, що сиділи тоді в аудиторії академії.
Катрина розділила кімнату на умовні квадрати і почала з верхнього лівого. Вона ковзала поглядом по підлозі, знизу вгору і далі, до наступного ряду квадратів, саме так, як учив її Харрі. Вона пам’ятала його настанову: "Не шукай предмети, просто шукай. Якщо ти шукатимеш якийсь конкретний предмет, інші речі мовчатимуть. Дозволь усім їм поговорити з тобою".
Закінчивши огляд приміщення, вона знову всілася за комп’ютер. У голові у неї, як і раніше, звучав голос Харрі: "І коли ти закінчила й думаєш, що нічого не знайшла, тобі потрібно почати думати інверсивно, дзеркально і дозволити речам поговорити з тобою. Тим речам, яких там немає, але які там мають бути. Хлібний ніж. Ключі від машини. Піджак від брючного костюма".
Цей останній приклад дозволив їй зробити висновок про те, чим тепер займається Сільє Гравсенг. Вона переглянула увесь одягу шафі, в кошику з брудною білизною в маленькій ванній, на гачках біля вхідних дверей, але не знайшла одягу, в якому вона востаннє бачила Сільє Гравсенг разом з Харрі на цокольному поверсі в квартирі Валентина. Тренувальний костюм, чорний з голови до п'ят. Катрина згадала, що той костюм навів її на думку про "морських котиків" на нічному завданні.
Сільє була на пробіжці. Тренувалася. Як тренувалася, щоб здати вступні фізкультурні нормативи до Поліцейської академії. Щоб поступити і зробити те, що вона мала зробити. Харрі сказав, що мотивом убивств була любов, а не ненависть. Любов до брата, наприклад.
Катрина відреагувала на ім'я. Рунар Гравсенг. А коли вона стала детальніше його вивчати, то спливло багато що. Наприклад, імена Бельмана і Бернтсена. Рунар Гравсенг у бесідах з керівником реабілітаційного центру стверджував, що, коли він працював у поліцейському відділку Стовнера, його побив чоловік у масці, що саме тому він пішов на лікарняний, звільнився і став зловживати наркотиками. Гравсенг стверджував, що бив його Трульс Бернтсен і що причиною цього акту насильства став його занадто фривольний танець із дружиною Мікаеля Бельмана на різдвяному святі в поліцейському відділку. Начальник поліції відмовився почати перевірку безпідставних звинувачень покритого мохом наркомана, і керівник реабілітаційного центру підтримав це рішення. За його словами, він просто вирішив поінформувати керівництво поліції.
З коридору донісся гуркіт ліфта, і в цю мить погляд Катрини впав на щось, що стирчало з-під секції з ящиками письмового столу, щось ховалося від неї. Вона нахилилася. Чорний кийок.
Двері розчинилися.
— Електрики закінчили свою роботу?
— Так, — відповів Лейф Ребекк. — Ви що, збираєтеся ним скористатися?
Катрина провела рукою по кийку:
— Цікаво, що така річ зберігається в кімнаті гуртожитку, вам не здається?
— Так. Я поставив те ж саме питання, коли міняв прокладки в крані у ванній минулого тижня. Вона сказала — це для тренувань до іспиту. І на випадок, якщо з явиться кат поліцейських.
Лейф Ребекк зачинив за собою двері.
— Знайшли що-небудь?
— Ось це. Ви коли-небудь бачили, щоб вона виносила його на вулицю?
— Так, було пару разів.
— Правда? — Катрина відкинулася на стільці. — В який час дня?
— Увечері, звичайно. Надягала високі каблуки, робила зачіску і брала з собою кийка, — він тихо розсміявся.
— Але якого…
— Вона сказала, що це для захисту від насильників.
— Тягати з собою до міста кийок заради цього? — Катрина зважила кийок у руці. Вона нагадала їй наконечник вішалки з "ІКЕА". — Простіше було б обходити стороною всі ці парки.
— Навпаки. Вона ходила саме в ці парки. Вони й були її метою.