Наша вчителька Октябріна Леопольдівна сиділа за столом, запустила пазурі у волосся і, похитуючи головою, істерично завивала. Мої ж колеги по науці, тобто сільські пуцвіріньки і босяки, сиділи по вуха за партами і теж собі, посморкуючи, тихо скиглили…
Чесно зізнатись, наскільки я не був натурою залізною й завжди по-філософськи налаштованою, побачене добряче здивувало і насторожило… Я стояв на порозі перед класом, як блудний син перед вітцем, винувато втупився у підлогу й не знав, що чинити. І тут допомогла Октябріна Леопольдівна.
— Ти… ти… Герострате (яких тільки кличок мені не вішали, але таке співуче і екзотичне почув вперше)… Ти кровопієць народний, знамення всіх чєловєчеських пароків, — верещала, захлинаючись од плачу, вчителька. — Как ти посмів сєгодня опоздать?
— А ниська хіба што — великий празник? — запитав я із сільською наївністю.
Від мого щирого зацікавлення Октябріну Леопольдівну ледь не вдарила фрасова каріка.[18]
— От дєткі… такі… такі, как етот будущий імперіаліст, довелі отца до смерті! — заверещала вчителька.
«Огого, — подумав я — тут щось не те, що мете… Тутки мені неправоє-водяноє пахне…»
Але, зібравшись міцно у жменю, на всяк випадок я поспішив запевнити учительку:
— Даю вам слово, паніко учителько, я ниськи ще нікого не вбив.
— Як? А ти разве не чув, што умер отєц? — істерично заломила руки Октябріна.
Отут я вже геть розгубився: Герострат… будущий імперіаліст… Огого!.. та ще й помер батько… Як це помер? Вранці, щоправда, у мене з ним, моїм няньком, була невеличка придибенція, так би мовити конфлікт на сімейному грунті.
Звечора няньо наказав себе збудити. Проте, як не намагалась баба Фіскарошка на зорі зігнати його з постелі, він щось мурконів, а далі хропів ще смачніше.
— Почекайте лем, бабо… я ать-два! — запропонував хутко свою поміч.
Тут же зловив мацура, прив’язав до розбитого іграшкового дерев’яного возика. Далі тихо привідчинив двері передньої хати, де спав батько, пустив мацура і щосили смикнув його за хвіст.
Кіт, дико зарепетувавши, немов навіжений, кинувся через усю хату під батькове ліжко, тягнучи за собою гримлячий візок. Ефект виявився вражаючим: через хату наче водномить пролетіла кульова блискавка й рвонула протитанкова граната!
— Гойте, люди, кониць світу! Спасайтеся, хто може! Армагедон! — із цим криком мій сигіняшний батько підлетів із ліжка до стелі. А далі, очумлений, у спідній білизні, перекидуючи у сінях горшки, рвонув на двір. Тут, правда, потрапив одразу в березневу заметіль й потроху оговтався. А коли очуняв повністю, то й вчинив сімейну розборку: так мене немилосердно пригостив кулаками по хребтянці й потилиці, що я зігнувся у підкову.
Особливо дісталося лівому вуху — воно, бідне, одразу надулося, як торомба, і ще й досі пече-пашить, немов гірка мадярська поприга.
«Невже я, осел рогатий і мантафунський, дійсно так налякав нянька, що він, небожатко, доки я дійшов до школи, задер ноги і спустив дух?» — здавили сльози горло, і гарячі росини повисли на віях. Але, як на мою дуплаву голову, тут коїлось щось таки незрозуміле: мій батько — у цьому переконана тільки баба — дуже совісна челядина, але не настільки, аби його кончину так сердешно оплакувала Октябріна Леопольдівна, а поготів мої класні цімборове. Посіяний у душі сумнів мене змусив запротестувати.
— Паніко вчителько, ви штось не те плетете, — мовив із сільською діловитістю я. — Мій отець дома і, думаю, живий і здоровий, як бугай, найся не приказує… О, позирайте… — і я для підтвердження підсунув вчительці ледь не під ніс надуте вухо. — Так ня луснув, злий шелюх, аж ворони мені з носа вилетіли…
Але не встиг договорити, куди полетіли з мого носа ворони, Октябріна, немов гарпія, кинулася в куток, схопила замашну палицю і так вліпила мені — на цей раз по правому вуху, — що не з носа, а уже з очей сипанули величезним роєм джмелі.