Дві пані і пан всілися на задніх партах у сусідньому ряду — зовсім поруч мене. Як людина вельми небайдужа до всього, що коїться навколо, одразу запримітив: одна пані — висока, сухоребра із банькатими очима і загостреним обличчям — разюче схожа на нашу козу Танкістку. Поруч неї сиділа старша — значно дрібніша, із допитливими, як у їжачихи, очицями, гарячим, як осіння перчина, носом і дуже праведним ротом. Вона вражаюче була схожа на мою дорогоцінну бабу Фіскарошку. Третій гість сидів біля стіни на останній парті: невизначеного віку, із байдужими очима і сонним обличчям, на якому було виписано: «Ідіть ви усі до такої-то матері і дайте мені спокій…»
Цей незнайомий пан учитель наче вилупився із одного яйця з дідом Соломоном.
«О, Господи! Та тут зібралась уся моя золота сімейка, — вражено вилупив очі я. — Коза Танкістка, баба Фіскарошка і дід Соломон. Мої родаки ніколи не покидають мене у судні хвилини!»
Це відкриття спершу ошелешило мене, а далі якось приємно зігріло, додало сили, бадьорості і духу — як-не-як, поруч рідні люди.
Шкільний день розпочався, як це було у ті часи прийнято, ідеологічною увертюрою — уроком історії. Сільські вундеркінди із босяцькою пристрастю розповідали про феноменальні успіхи Сов’єтського Союзу, золоті сторінки із життя партєйних вождів, масовий героїзм всього нашого народу… А світла голівка, осяйне знамено і гордість класу Марія Крумплянка наприкінці відповіді навіть власного вірша продекламувала:
Моя буйна, як «буйне поле», уява одразу намалювала криваве поле, на якому ми усім класом, на чолі із героїчним паном Фийсою, безбожно лупимо писки «вражим імперіалістам» і від емоційного потрясіння ледь не заплакав. Безмірно натхненний безсмертними рядками поезії моєї безстрашної однокласниці, я теж вирішив внести свою лепту у історичні пізнання, чи вірніше — відкриття власного посолу. І тут же, наче переможний прапор, викинув руку. Чесно зізнатися, вбийте, але я зовсім не тямив, про що говоритиму… Просто мені дуже захотілося мовити своє слово про історію. Більше: підручник із історії — одна із небагатьох унікальних книг, у яку в рідкісні часи душевного осяяння я заглядав і навіть з цікавістю почитував.
Запримітивши мою підняту руку, пан Фийса, — вже було почав приходити до тями після моєї з’яви у класі, — сполотнів, як «вражий імперіаліст» при несподіваній зустрічі із мужніми сов’єтськими піонерами.
Проте вигляду не подав, що бачить. Котився по класу веселий і щасливий, як великодня писанка, роздавав усім привітні посмішки, погладжував по мудрих голівках сільських Геродотів, а мене оминав, наче прокаженого. Побачене не на жарт вразило моє самолюбство. Я уже встав із-за парти і почав швидко піднімати руку уверх-униз… уверх-униз. Це теж не подіяло. Пан Фийса уперто мене не помічав. Тоді я почав ходити за вчителем по класу із догори задертою рукою, при цьому підстрибуючи так, наче на мене напала лихоманка. Панові Фийсові діватися було нікуди.
— О, сесе наш Митько, — розцвів приємним здивуванням учитель. — Ти хочеш до туалету?..
Пан Фийса явно провокував, знаючи мій характер: коли мені набридало сидіти у класі, я відпрошувався по нужді. І, звісно, більше не повертався. Якщо в більшості випадків пан Фийса ревкав і садив мене знову на місце, то тепер, очевидно, з радістю би побіг ще й двері туалету відчинити, аби лиш я зник…
— Ні, пане Фийсо, я хочу теж дещо уповісти із історії! — мужньо промовив я.
— А-а-а, Митрику… Ми усі знаємо, який ти розумний, — погладив мене учитель, не забувши при цьому так вщипнути за шию, що я ледь не заквилів. — Ти у нас кожен день дуже активний… нині можеш і перепочити… Нині ми будемо слухати тих діток, які іншим разом відмовчуються… А ти у нас кожного дня розумник… правда, дітки…
Клас забурчав, наче вулик, у який залетіла ворона. А пані вчителька, схожа на козу Танкістку, подивилася на мене такими здивованими і люблячими очима, наче перед нею стояв якщо не майбутній пророк людства, то, принаймні, генеральний секретар ЦК КПРС. Вона, мило посміхаючись до мене, поблажливо мовила:
— Ну чого ви, пане Фийсо… Раз хлопчина так хоче відповідати, не зв’язуйте ініціативи…