— А дай собі спокій, Мішку, — раптом, замислившись, мовила Фіскарошка. — Хіба ми дябли, як Наполійони, аби людей псищами уськати й чоботищами копати! Не треба нам великого звіра, хіба невеличкого песика, авби малінько настрахати.
— О-о-о-о, Марько, яка ти у мене мудра! — сплеснув ледь не на всі небеса руками Соломон — я точно так, як твоя головка, думаю! Ми не звірі, айбо маленького песика треба!.. Я першим загойкаю: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!» і най песик гавкать, айбо я буду держати його за повідок…
У честь несподіваного повороту подій тепер уже Фіскарошка запросила діда до танцю:
— Но, Мішку, за такий танець-шманець типир я мушу тя погостити із своєї — ледве дихаючи од увиванців, сказала баба.
Випили.
— Ти знаєш, а твій братцьо Микула дуже ядрену паліньку варить, текла би з каменю, — мовила баба, витираючи губи після чарки. — Така гладенька, як олія, а пахняча, як цукрові грушки…
— А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта,[38] — підняв гордо догори голову дід. — Ми такі, такі фатьови, що камінь озьмемо до рук — він нараз хлібом стане… Сесе тому, що у нашої родини дуже добрі серця… наші нянько, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то тричі перехрестилися, а на сповіді про все попові призналися, — тут дід не витерпів і пустив сльозу.
— Недобрі ми, Мішку, з тобою люди… Грішні такі, що й сама не знаю, як земля нас носить, — посмутніла і собі баба.
— Недобрі, Марько, ой, недобрі і грішні, — охоче погодився Соломон і тут же нашорошив вуха. — А чим так тяжко, ми согрішили?
— А тим, што ваша файта така золота, а ми її псами хочемо замордувати, — затремтів у баби голос. — Люди нас як янголів прийняли… Накормили, напоїли, а ми їм псами будемо вертати?!
— Марько моя діамантова! — впав дід на коліна перед Фіскарошкою. — Ластовки би співали з твого ротика, я тоже так думаю! Люди нам свої душі під ноги стелили, а ми ще самі почалися…
Дід з якоюсь огидою і осудом одразу подивився на мене. Велике щастя, що бійка почалася не з моєї ініціативи, інакше мої теперішні супутники одразу б вчинили наді мною польовий трибунал.
— Прости нам, Богоньку, — підняла пристрасно до неба голову баба. — Закрий очі на ті наші гріхи і затули вуха від тих дурних слів, щось почув із наших немитих писків…
щиро попросив і собі Всевишнього дід.
— Я, Мішку, думаю, нам треба вертатися і попросити у Микулки і Анціки прощення, — раптово осяйнуло бабу. — Впасти перед ними на коліна, посипати голову попелом і просити, просити і ще раз просити!..
— О, Марько, моя медова, цукрена, цитронова і мармеладова, — заволав дід. — Я хоть із сього міста на колінах вернуся у золоті Лавки-Лавочки і так буду бити чолом перед дорогим Микулкою і Анцікою, што звіздочки їм й удень будуть світити над двором…
І мої супутники тут же почали пакуватися, аби вернутись у Лавки. Безмежним було моє терпіння спостерігати трагікомедію просто неба. Проте, коли мої дорогі «актори польового театру» почали різко міняти фінал, тут уже я не витерпів. Став перед ними на дорозі, розкинув руки і закричав:
— Лем через мій труп вернетеся до Лавок. — Здохну тут, а вас не пущу назад!
— А сесе чому, гнидо килава! — вилупила очі Фіскарошка.
— А тому, що все кінчиться тим, що ви знову поб’єтеся! — з твердою певністю мовив я.
Мої дорогі родаки глянули один на одного і призадумалися.
— А ти знаєш, Марько кремова, наш Митько має правду, — раптом мовив дід. — Ми вже й так натруджені… ноги нас болять… Ліпше завтра підемо…
— Той опохмелитеся… І знову писки собі наб’єте, — підсумував я.
— Ну, добре, Мішку, — згодилася баба. — У Лавки вертатися уже ниськи не будемо. Але щи малінько собі дербализнемо і потанцюємо…
А в цей час над нами твориться диво Господнє… Заходить сонце, і над Лавками після недавнього дощу починає на все небо усміхатися осіння райдуга… Спершу якось розгублено, непевно, а далі раптово стрепенулася, підхопилася, і, наче її підняли буйні і хмільні від свята лавчани, засяяла на увесь світ, з’єднавши барвисто-весільною аркою осінні овиди. І над нами вмить постали, сяючи і мерехтячи кольоровими колонами, велетенські ворота, через які, здавалося, можна потрапити до раю.
Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів. Підхоплені вітром, їх занесло прямісінько у райдугу. І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши у кольоропад, почали розцвітати у небесах. І бачилося вже, що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі небесні ворота до раю…