— А я можу узнати! — із бойовою готовністю випалив я.
Наступного дня, повернувшись зі школи, я одразу посадив рядочком діда коло баби і з неприхованою зверхністю вченої людини почав з ними просвітницьку бесіду, вивідану од Динамітки:
— Почнеме з того, що основа алкоголю, як ви кажете, — шпірітус, по-стародавньому — сесе дух.
— Нечистий дух, — підхопила Фіскарошка. — Шпірітус — нечистий дух.
— Сесе, Марько, позераючи у кого він уселиться, — підкорегував делікатно бабу Соломон. — Приміром, коли той дух прийму на душу я, то він нараз стає святим… То каждий знає, же коли я дербализну шпірітусу — із мене ангелики говорять. А от ти, Марько, заквасиш — нараз чорти із твого писку вискакують…
Дід не встиг доплести думку, бо Фіскарошка вліпила його п’ястуком по тім’ю…
— Видиш, ще лем почула про шпірітус, а сатана їй уже руки розв’язав, — заскімлив дід.
— Хімічна формула шпірітусу С2Н5ОН, — продовжував я.
— А ще простіше, по-вченому, шпірітус називається метилкарбіналом…
— Як?!. Як?!.. — …лом… лом… лом, — перепитала Фіскарошка.
— Но, на мою веру, я сесе уже давно підозрювала — коли переп’ю, точно як би ня по голові ломом потовкли…
— А ну ж… ану ж лем іще раз уповіш, як тота зараза називається, — промимрив і собі ошелешений Соломон.
— Ме-е-е-ти-и-илка-а-арбіна-а-а-л-о-ом, — проспівав протяжно я. — Отак, по-вченому, називається шпірітус.
— Господи великий, што не придумають кляті большевики, авби лем порядочний продукт споганити і чесному чоловікові апетит іспортити, — ледь не заплакав із розпачу Соломон.
— Чого ви, діду, весь час у вшиткому вините большевиків? Тать тото не вони придумали… то вчені!
— Мовчи! — гиркнув Соломон. — Таку паскудь можуть придумати лем большевики!.. На мою правду, — продовжував дід — я того лом… лом… ломаного шпірітусу більше у рот не возьму… Кедь уже пити, то лем вино, пиво і паленьку…
— Е-е-е, діду, не журися: коли ми з тобою ті шпірітуси пили, то їх так ще паскудно не називали… і, думаю, оно нашому здоров’ю не дуже нашкодило, — заспокоїла баба.
Фіглі-фіглями, але слово «метилкарбіналом» збурунило у душі флегматичного Соломона цілу гаму неприємних емоцій і асоціацій. Те слово у його уяві малювалося слизьким, як розчавлений слимак, колючим, як старий їжак, а до того ще й смерділо гнилою цибулею і страшним перегаром. Метилкарбіналом гидкою гусеницею заліз із вух дідові в горло і почав нестерпно жалити і пекти. Соломона почало тягнути на блювоту, він захлинувся кашлем і крізь гикавку запитав:
— А пан Фийса знали, што у шпирта такоє паскудноє ім’я… як гузиця?
— Шо пан Фийса? Пан Фийса — чоловік учений і, видати, мав знати!.. — кажу я.
— Но буде пан Фийса у нас не шпирт, а гарячу смолу більше пити! — пригрозила баба у бік обійстя мого дорогого вчителя.
— Не гнівайся, Марько, пан Фийса може би був нам і сказав, айбо його, видати, большевики залякали, — мовив гірко дід, приходячи до себе від кашлю.
Із тих пір дід Соломон, коли п’є десь у гостях чи у корчмі, конче запитає, чи немає в паленьці або вині того вченого «шпірітусу», що кінчається «ломом». А коли вип’є, сплюне і обов’язково промовить…
— Видите, люди добрі, що тоті закляті большевики не придумавуть, лем би чесній челядині жізнь отруїти…
Подібно до того, як панна хімія нанесла невиправної шкоди психічному здоров’ю Соломона, так само жорстоко вона дуже скоро спопелила ніжні паростки і мого кохання до неї. А все почалось із благих намірів, котрими, як відомо, завше устелена дорога нашого чоловіка до пекла…
На День учителя баба Фіскарошка приготувала для улюбленої вчительки хімії букет із семи пишних троянд. Вони символізували не лише сім кольорів веселки, але й люблячі серця кожного із семи членів нашої могутньої родини до пані Динамітки, яка зуміла в моїй блудній голові, як сліпа курка у сміттю, віднайти світлу зернину хімічного таланту. Але, як я вже не раз зауважував, мамка-природа, яка чомусь не злюбила мене од першої хвилини появи на світ, на моїй житейській дорозі вперто і настійно підсувала паскудні «свині». Ось і на цей раз…
По дорозі до школи я вступив у конфлікт із кількома псами, від яких ледве відбився букетом… Потім нечистий висадив мене на грушу баби Анці Петрової, за що був частований по хребтянці кілком. Далі дорогу перебігла кішка. Кидаючи у неї каменем, трапив не у паскудну тварь, а у вікно нанашки Гітлєрки і мусів тікати од її гніву через кукурудзу… А вже у самій школі, звісно, хтось зачепив мене, когось я ненароком луснув у потилицю… Опісля можете уявити, яким виглядав букет родинної вдячності: три троянди я десь загубив, а інші мали такий вигляд, якби їх в окропі ошпарили. Ось ці чотири троянди-каліки я врочисто й підніс пані Динамітці, виголосивши здравицю у честь її свята. Проте замість очікуваної радості обличчя пані вчительки так перекривило, наче її вкололи в сідницю трояндовим шипом. Вона з якоюсь огидою взяла покалічений букет, кинула на стіл, зневажливо фиркнула, наче генеральська кобила, та зі злою іронією процідила: