— А що — не могли мені вже заєдно і гроба подарувати?
Як виявилось згодом, пані Динамітку ошелешили не квіти, які мали вигляд, ніби їх силоміць щойно вийняли із писка корови, а їх парна кількість — чотири. Перебачте, а звідки мені — ще тільки початкуючому сільському аристократові — було знаття, що парне число квітів несуть покійникам? Отож я і вельми зачудувався із слів пані учительки: «А що — не могли мені вже заєдно і гроба?..» Проте, будучи улюбленим учнем, із піонерською готовністю відповів:
— Не журіться, паніко учителько, буде вам і гріб!
Старша челядь не дасть збрехати: колись на Закарпатті колиска і домовина були неодмінними атрибутами кожного обійстя. Домовина, по-народному — деревище, покоїлася на горищі, а колиска — у хаті, десь у закуті біля печі. Цю традицію баба Фіскарошка уславила геніальними рядками своєї безсмертної творчості:
Як правило, деревище, а у ньому всі похоронні причандалля, готували собі заздалегідь люди старшого віку, авби не завдавали по смерті родині, і так обтяженій горем, ще більшої жури. Проте наша сім’я і в цій традиції була оригінальною: труною кожен член родини запасався ще замолоду — як тільки переставав рости. Таким чином, горище бабиної хати нагадувало склад похоронного бюро. Проте труни ніколи не лежали мертвим тягарем: моя рідня в більшості використовувала їх у якості твердої валюти. Якщо, приміром, вуйко Черчіль зичив від тітки Маргіти банку оселедців, у заставу клав свою домовину. Дідова труна дуже часто за самогонні борги переходила у власність баби Фіскарошки… Із деревищ мали непоганий зиск і наші кури: у них вони гніздилися, неслися і висиджували маленькі пітята-курчата. Проте найефективніше домовини використовували мої дорогі нянько: у них вони надійно хоронили добро, так тяжко і з великим страхом крадене із колгоспу.
Отже, повернувшись із школи, я одразу заявив:
— Бабо, паніка вчителька казали, авби ми привезли їй гріб!
— Вона шо — впала із печі на голову? — витріщила пульки Фіскарошка.
— Не знаю, відки впала: з пеца чи з дуба, — стенув плечима я. — Паніка вчителька дуже красно вам подякувала за чічки, а пак уповіла, шо чи не могли би ми їй подарувати ще й гріб.
Учитель, піп, нотар, лікар — це люди, які колись для нашого народу були символами духовності, доброчесності, високої моралі й уособленням правди і торжества закону. Тому кожне їх слово сприймалося нашими батьками, як істина в останній інстанції. Отже, прохання пані Динамітки добряче ошелешило, але діватись нікуди.
— Но та што, діду: прийдеться конфіскувати твоє деревище, — розвела руками Фіскарошка.
— Побив мене мінден[41] — коли яка напасть, то мусить лем упасти на мій гріб! — запротестував Соломон.
На що Фіскарошка одразу зреагувала поетичним шедевром:
— Я не хочу вмісто гроба в міх! — знову запротестував Соломон. — Якщо мене закопають в землю в міху, я там можу задохнутись… Та й міх може промокнути, а в мене ревма, од мокроти, знаєш, як кістя буде ламати…
— Но та коли будеш, діду, у земли лежати, то не лем на кістя, а й на голову мож ся наср… А по-друге, Мішку, не журися — іщи нико на сій землі не лишився…
Відтранспортувати деревище великих зусиль не коштувало. Вуйко Черчіль рік тому змайстрував і подарував мені в день іменин візок-самокат. Це було чудо техніки на чотирьох гумових колесах. На них майстерно кріпився широкий і довгий ящик, збитий із ясенових дощок, а спереду Черчіль вмонтував справжній руль із американського «студебекера». Оскільки наше обійстя гніздилося на Небесі — найвищому присілку, а до того ж і на найвищому горбі найвищого присілка — візок для мене виявився не просто презентом Черчіля, а дарунком самої долі. Ти сідав біля воріт, відштовхувався, а далі мчав, немов шалена шаркань,[42] через Палестину, Бразилію, Аргентину і зупинявся аж біля церкви у Ватикані.