І красномовним свідченням цьому став для присутніх золотом тиснутий документ. Ним посвідчувалася принадлежність Соломончика до Всесвітньої ради захисту коней. Більше того, відомий суддя Боніфацій звинуватив діда у жорстоких побоях невинного чоловіка і присудив заплатити Соломончику дві тисячі крон — суму вельми солідну на ті часи.
— Та тото… сись Соломончик — злодій! — крикнув ошелешений дід. — Він уночі заліз у стайню!
— Ну ви, Петре, даєте! — щиро погнівався Боніфацій. — Одразу вже й злодій, бо, бачте, заліз уночі… А, може, мештер Соломончик, як культурна челядина, просто не хотів вас, наробленого, будити, а ви вже зразу — злодій!
І тут небагатослівний дідо видав крилату фразу, яку пам’ятатиму до смерті: «Бог видить: не шукайте, люди, у судах правди, бо її якраз там ніколи немає!»
Потім тяжко зітхнув і звернувся до Боніфація:
— Най буде так — дві тисячі я заплачу. Але скажіть, на вашу ласку, а кілько то буде коштувати, якшто я тепер у суді комусь вліплю двічі по писку?
Боніфацій хутко попорпався у паперах і відповів.
— Це би коштувало такому розбійнику аж шість тисяч крон.
— Дякую красно, — поклонився низько дідо.
Далі закатав рукави, підійшов до столу і з усього розмаху двічі втеліжив суддю Боніфація по писку. Відтак вийняв гроші, чинно, по-газдівськи, відлічив шість тисяч і поклав на стіл. Шанобливо відклонився від справедливого суду і почимчикував додому.
З тих пір із дідом мало хто насмілювався водити кози. Отож і пан Фийса, коли побачив на всю ширину дверей могутню поставу діда Петра, ледь не заскавулів від розпачу. «О, хмарки небесні, тепер мені вже точно мацури замнявкають!..» — тільки й простогнав.
— Слава Йсусу Христу! — зняв на порозі шапку дідо й покірно кивнув головою до всього класу.
— Добридень… добридень… газдо Петре, — пролебедів Фийса.
— Якшто вам «добрий», пане учителю, то підопріться на хвіст і радосно ревіть «Шірока моя страна родная», а мені на «Слава Йсу…» — «Слава навіки!»— пробасив дід.
— Воно, Петрику, так… аякже… але нові часи — нові звичаї, — пан Фийса поглядом шукав моральної підтримки у Мані Крумплянки.
— Я сідницею свищу на ваші нові часи і звичаї! Кажіть, що ся стало? — знетерпеливився дідо.
— Он ваш Митро… то є злий сікурантош! — вчитель войовниче тикнув у мене пальцем.
Дід метнув палаючим поглядом по класу й вчепився за мене.
У цю мить я ладен був стати піщинкою! Ні, ліпше маленькою краплиною роси, миттю зірватися, впасти на землю і не те, що розтектися, а за долю секунди випаруватись і зникнути в небесах. Дід Петро був єдиною людиною у світі і Всесвіті, якої я боявся, перед якою я поклонявся…
— А… се ти, малий збісняку? — вмить подобрішали й розцвіли причаєною любов’ю очі діда, уздрівши мене. — Ану подь лем сюди! Туйки баба тобі дашто передала…
Дід підійшов, розв’язав клунок і поставив переді мною бідончик пасулі[10] з капустою, пляшку молока, шмат кукурудзяника і дарабчик солонини.
— Їж, не ганьбися, — підбадьорив дід. — Їж, аби в голову наука йшла, аби’сь не був таким дурним, як ми. Правда, пане вчителю?
— Так… так, Петрику. Перед ним, вашим Митром, дуже великоє майбутньоє, — відповів у відчаї учитель.
Я, не дожидаючись перерви, розклав їжу перед собою. І тут же, не дуже переймаючись соромом, почав хлебтати пасулю й чамкати хліб — аж за вухами залящало.
— Но та слухаю вас, пане Фийсо, што ся такоє страшноє стало? — із прокурорським виглядом дід обернувся до вчителя.
— Розумієте, Петре, не сердіться, але ваш Митро дуже неволяшний.[11] Він мене нині зазвідав, що чи правда то, що наш вождь, дорогий Володимир Ілліч Ленін, теж проізойшов від мальфи?..
Дід одразу вп’явся у мене і гиркнув:
— Слухай, осле рогатий, тко то тобі такоє дурноє сказав?