— Ніхто! То сам пан учитель говорив, што чоловік проізойшов уд мальфи, — відповів я, не перестаючи сьорбати пасулю з капустою. — То я і зазвідав, ци то і наш вождь Ленін тоже уд мальфи?..
— То правда, пане Фийсо, што ви такі шалениці плели дітям? — отетерів дід.
— Петре… Я просто говорив про те, що людина вообще пішла від мавпи…
— Перебачте, пане учителю, коли говорить таку дурницю наш малий луціпер, то все розумію! Але хто вам, розумному чоловікови, такоє казав, же тварь Божа — чоловік — проісходить від мальфи?
— Як хто? Про це, Петре, наука твердить, розумні люди говорять, у книжках написано…
— Е-е-е, пане учителю, та ви вірите тим комуніштам, — одмахнувся, наче од мухи, дід. — Най ся не приказує, тоті большевики такі брехачі, що не лем би із мальфи чоловіка учинили, а й із сліпої курки австрійську графиню зробили. Што казали, коли сюди прийшли — щастя принесли. А то щастя: землю й худобу забрали, а у пазуху вошей наклали… неволя би їх морила.
— Петре, перебачте, але те, що людина походить від мавпи, не просто там хтось сказав, а наукою довів сам Дарвін.
— А сесе што щи за єден руський комунішта, гонили би його татари!
— Ганьбіться, Петре, Чарльз Дарвін ніякий наш не освободитель і комунішта… Це великий англійський учений із світовим іменем.
— Най буде і пессій царь ваш Дарвін-пролетар… Лем най би’ми трапив до рук, то я би йому так ребра полічив, що він би забув не лем своє мальфяче імня, а й людське. Богопродавці!..
Дід говорив так запально, що Маню-безпекашку аж гикавка вхопила.
— Йой, йой, Петрику… Ви щось не те плетете, — затрусився зо страху пан Фийса.
— Но, а ви тогди на яку біду мене кликали? — дід розпалювався не на жарт. — Ви мене кликали, аби узнати, уд якої мальфи проізойшли ваші вожді Ленін, Сталін, Хрущов?
— Ні, Петрику, золотий. Я вас кликав через вашого дуже розумного уверх ногами онука Митрика, — іронічно прорезюмував учитель.
— Но та якшто такий розумний, то погримайте’ го в’єдно із своїми вождями… гуту їм червену!
Тим часом я, глибоко ігноруючи наукову дискусію, що розгорталась навколо походження вождів, їв і чамкав, як наврочене порося. Фасоля була ще тепленька, кукурудзяник жовтенький, як курча, й солодкий, сало — золотисто-пахуче! Свищу я на вас! Діти, спостерігаючи, як хутко і вправно набиваю кендюх, й самі ледь не давилися, ковтаючи голодну слину. Одна Маня-безпекашка час од часу зневажливо кривилась у мій бік й вельми моторно стенографувала для органів безпеки науковий спір між ортодоксальним дідом Наполійоном і прогресивним паном Фийсою.
…В ту ж пору не менш напружено й трагічно розвивалися події поза межами школи. Моя рідна баба Фіскарошка якимось чином дізналася, що через мене в школу покликали не її, а старого Наполійона, якого вона із перших днів родичання люто зненавиділа. Страшна ревність й образа шаленим огнем зайнялася у ній: як ото на її рідну кровинку, любого онука — хай він і збісняк — має ще хтось право.
— З нашої дитини, Мішку дорогий, говорили би ангели, коби не кораві Наполійони! — одразу заявила баба Фіскарошка дідови Мішови, прозваному у селі Мудрим Соломоном, коли почула, що дід Петро в школі. — Сесе вони, хріняші, нашу дитину набивають злим духом! Митрика треба спасати! Подьме скорше до школи!..
— Іди, іди, Марько, я тебе пак дожену, — тільки й порадив. І знову впав у глибоку дрімачку.
Баба одразу ж помила ноги, переодягнулася, зайшла у хлів, відв’язала козу Танкістку і, накрутивши мотузку на долоню, повела за собою. Це була ще одна дивакуватість нашої баби: як тільки збиралась кудись до великих інстанцій шукати правди або виясняти стосунки із сусідами чи й родаками, одразу брала із собою козу. Мовляв: «Я не прийшла спеціально, бо мені вшитко то до мачки… Я просто вела козу, то аби двічі хворі ноги не ганяти, зайшла вже і до вас. А так… то мені вшитко до мачки…» В залежності від пір року коза водилася: на пасло — із пасла; до цапа — від цапа; до маржинського дохтора — від маржинського дохтора… З часом це стало уже своєрідним знаменням і символом: якщо, приміром, хто починав у селі брехати, йому одразу затикали рота поговіркою: «Не води по урядах козу, як Майря Фіскарошка».
— Михайлику, я пішла рятувати Митрика, — крикнула баба, виходячи із двору. — Ти тоже не завгуряйся, подь скорше за мною!
— Із Богоньком, Марько! Із Богоньком! — щиро побажав навздогін мудрий Соломон. — Так… так… нараз біжу, ти лем іди щасливо, — й дід ще глибше занурився у дрімоту.
Баба марширувала по вулиці з рішучим, бойовим настроєм і тим почуттям великої місії справедливості, з яким нині американські десантники визволяють заручників від арабських терористів і захищають інтереси Америки на Балканах. Вона тільки тепер повністю почала усвідомлювати мовлені нею ж слова: «З нашої дитини говорили би ангели, коби не кораві Наполійони…». О, мамко небесна! Як вона про це раніше не здогадалася? Так, так: все, що в мені було добре… Тут вона трохи затуманилась, бо нічого доброго не могла пригадати в моїй особі… Але все’дно, якщо навіть крихітка благородства ще лише думає в мені колись пробудитись — ото все із її роду Фіскарошів. А ось всі ті злі сили, які опанували і постійно терзають її дорогого онука — то все я дістав у генетичний спадок від діда Наполійона. Це відкриття настільки ошелешило бабу Фіскарошку, що ледь не втратила свідомість.