Із криком: «Гойте, люди, спасайте нам дитину!!!» — рвонула з місця і щодуху помчала до школи, волочачи за собою перелякану козу Танкістку.
Подібно бабі Фіскарошці, все більшою люттю, але уже у переміш із цікавістю, проймався у ці хвилини і дідо Наполійон у суперечці із Фийсою. Він уже одною ногою стояв на порозі, коли раптом із якимось божественним осяянням запитав:
— Пане Фийсо, чи, упаси вас Боже, ви не хочете уповісти, що я теж пішов від якоїсь засраної, перебачте на слові, мальфи — і мої, прощені би, нянько, мамка, дідики, прадідики… То што — все мальфуни?
Дід Наполійон такими очима подивився на Фийсу, наче у того на лобі щойно роги зійшли.
— Но як вам казати, Петре, — стенув ніяково плечима пан учитель. — Природа є природа. Для неї усі діти — рівні. Як кажуть мудрі, усі ми з одного тіста — і пани, і жебраки…
— Ви, пане Фийсо, не плетіть тринку-парастас,[12] а кажіть із моста та й у воду — я теж від мальфи? — Тут Наполійон уже розізлився не на фіглю.
— Ну, я би так паскудно не уповів, як ви казали, Петре, «…засраної мальфи», може, якраз ваш честований рід і пішов не від задрипаної, перебачте, мальфи, а від май-майкрасної, — майрозумнішої.
— То я від мальфи? — гиркнув дід.
— Так! — луснув, наче горіх, пан учитель.
— Но та туйки маєте платню за мальфу! — тяжко видихнув дід.
І з усього розмаху вліпив своєю рукою-довбнею пана Фийсу межи очі. Бідний пан учитель зойкнув і полетів межи партами від столу аж до ослячої парти, за якою чинно сидів я і досьорбував останки фасолі з капустою. Клас заціпенів. Навіть Маня Крумплянка закліпала і зіщулилася від страху.
Дід Наполійон тим часом підійшов до дверей, став у царській позі і, повчально махаючи вказівним пальцем, мовив:
— Попам’ятайте, пане учителю: то, може, комунішти і їх вожді й проізошли від мальфи, а я із своїм чесним родом — від Всевишнього!
У знак глибокої шани до свого Творця дід перехрестився і гримнув за собою дверима.
Тим часом войовничий запал баби Фіскарошки, чим ближче підбігала до школи, потихеньку згасав. Якщо насампочатку вона надривала горло, що «дуплавому Наполійону, як збісному псу, вочі видовбаю», то посеред дороги клялася, що уже тільки «заплюю вочі…». А вже біля школи, почувши від прибиральниці Марганцовки, що дід Петро у класі і вельми гнівачий, Фіскарошка, не занижуючи собі ціни, твердо мовила:
— Авби лем, свашко, не пукнув од гнівачки… Ко-ко, айбо я ся’го не бову! Я лем єдна у світі йому усю правду уповім у вочі — лем най’го встріну.
Отже, слідкуючи, із якою швидкістю баба прогресувала від войовничої азіатки — «дуплавому Наполійону, як збісному псу, очі видовбаю» — до цивілізованої європейки — «усю правду уповім у вочі, — лем най’го стріну», неважко здогадатися, що моя дорога хранителька врешті-решт уже й не горіла великим жаданням зустріти любого свата Наполійона. Окрім усього, Фіскарошка не тільки люто ненавиділа діда Петра, але й панічно боялася його. Тому, сторожко наблизившись до школи, Фіскарошка із нерозлучною козою Танкісткою прийняла вельми мудре рішення: не зустрічатися з ворогом «вочі у вочі». В той час, коли дід Петро востаннє запитував Фийсу про своє родопоходження, Фіскарошка обійшла школу з тилу. Тут, скрутившись, як дуля, поповзла під стінами. Зупинилась під вікнами класу. Хотіла вилізти на фундамент і заглянути крадькома у шибку: що ж там творить шалений Наполійон? Проте виникла проблема: як бути з козою Танкісткою? Доки вона лазитиме, ця бештія чортзна куди втече. Тому Фіскарошка, не довго сушачи голови, прив’язала Танкістку собі за ногу і полізла. Сердешна баба ще встигла побачити, як людиноненависний Наполійон замахнувся на бідного Фийсу, проте трагічного фіналу уже не судилось видіти. В цю мить попри школу біг псище Марганцовки. Уздрівши козу, гаркнув і притьмом стрибнув до неї. Танкістка заверещала і як рвонула бабу за ногу — Фіскарошка злетіла з вікна, як паперовий бузьок. Надалі ж у Танкістку ніби одразу вселився гурт переляканих чортів: потягнула бабу із страшною силою спершу через клумби, відтак через шкільне подвір’я і понеслась у зарослі терну… Фіскарошка як гепнула собою в першу мить горілиць із вікна, так і тяглася навзнаки за збісною Танкісткою, прив’язана ногою до козячих рогів. Сукня заголилася бабі аж до шиї, далі склалася парашутом і куполом замкнулася на голові. Баба спершу пробувала кричати, кликати на поміч, але коли фартух забився у рот, а сукня повністю заволочила голову, Фіскарошка збагнула — наступив її судний час. І старенька — вся побита, покалічена, поколота — ще встигла подумати у зарослях терну: «Божіньку великий, умираву! Айбо умираву за правоє діло». Десь у глибині свідомості у неї майнуло сказати «умираву за Митра», але розуміла, що згадати мене мучеником перед зустріччю із Всевишнім — великий гріх і непрощене святотатство. Тому й мовила замість мого імені «умираву за правоє діло». А, там, уверху, ачинь, розберуться, що і до чого!