…Наслідки моїх перших у житті зацікавлень наукою — спроба дізнатися про родові корені вождя світової жеброти Леніна — були вельми плачевними: три зламані ребра, вивихнута нога і до невпізнанності потовчене й посукане обличчя у баби Фіскарошки, розтрощена щелепа пана Фийси, ціла кіпа гнівно-обурених доносів з-під пера Мані Крумплянки у справедливі інстанції. І врешті-решт арешт гебістами діда Наполійона. Щоправда, у темній, як не дивно, протримали його всього тиждень і відпустили.
Яким чином вдалося Наполійону вислизнути із цупких рук безпекашів із миром, для всіх назавше лишилося присмерковою таїною. Не зумів із цієї скаламученої води вийти і я сухим: за надто розумне запитання на уроці біології мене не перевели до наступного класу, а залишили на осінь… І ось ця клята осінь ціле літо, як капосна оса, сиділа мені на носі і постійно жумчала-жумчала… І так до нинішнього дня…
Тільки-но увійшов у двір школи — моє стражденне серце і налякана душа враз стрепенулися і радісно обнялися: біля входу стояв добряче заляпаний велосипед пана Фийси. Не роздумуючи ані хвилини, я одразу кинувся до велосипеда, вийняв із кишені чистого носовичка і почав, раз у раз припльовуючи, старанно драяти транспортний засіб пана Фийси. Цим самим, зрозуміло, я думав одразу викликати милосердя учителя. Від тої злощасної події пан Фийса люто зненавидів мене. Більше того, пригрозив на іспит інспекцію із райвно. Отже, вилизував я білосніжним носовичком забрьохані біціглі пана Фийси із таким сумлінням, наче сподівався не на якусь там задрипану трієчку, а вимолював перепустку від святого Петра до раю. Проте мої блаженні наміри грубо розчавили.
— Фена[13] би’тя взяла, китайський шулю! — раптом рявкнув над вухом Фийса. — Ти што робиш туйки, гунцуте-вілагу?
— Баба з дідом послали мене до вас екзамен здавати, — мовив я таким тоном, ніби це мене й не стосувалося, — то по путі рішив заєдно і ваші біціглі почистити, — хутко піднявся я і весь зігнувся у поклоні. — Туйки вони вам і грушки послали — такі файні, м’які… якраз на ваші зуби…
— А більше нічого не послали, сушили би гемби на плоті? — рявкнув учитель.
І тут дихнув на мене. Те м’яке, із чим порівнювались грушки, їй-бо, пахло встократ благіше, як ранковий подих учителя. Пан Фийса був з перепою і, найстрашніше, неопохмелений.
— Може, й хотіли ще дашто вам загнати, але я, пане Фийсо, дуже спішив на екзамен! — видихнув я з таким просвітленим виглядом, наче прийшов паску святити.
— Який ти у мене розумний, а який шіковний,[14] гонили би тя мацури по Палестині, — здивовано сплюнув пан Фийса, так і не оцінивши мої труди по наведенню лиску на біціглях.
— Марш у клас! Раз такий вумний і так переживаєш за науку, ти у мене тоді здаш екзамен, коли на горі раки не лем будуть свистіти, але й на гуслях грати!
У класі пан Фийса хутко почав розкладати екзаменаційні білети. З другого боку столу, навпроти, я з такою ж поспішністю почав викладати з тайстри грушки. Звісно, сили були не рівні: моя валюта явно програвала валюті пана Фийси. От коли б надгулькувата баба Фіскарошка була здогадалася сунути мені у тайстру хоча б літрик вина, мій противник, якщо б і не одразу капітулював, то значно б ослабив оборону…
Але біда на нещасного сирохмана усе паде, як сліпий дощ, у нечеканий час. Не встигли ми з паном Фийсом викласти один перед одним свої аргументи, як відчинилися двері і на порозі став відомий на всі школи мисливець за душами бідних двієчників інспектор райвно Шоні Годя.