Ще раз: Італія оголосила війну Франції й атакувала французькі війська, але пересічні французи за підтримки місцевої влади блокували на французьких аеродромах англійські бомбардувальники, щоб ті не вилетіли бомбардувати італійські нафтові запаси й інші об’єкти в Італії. Блокують англійців-союзників, боячись помсти з боку ворогів-італійців.
Якщо так чинили пересічні французи і місцева влада на півдні Франції, то хіба можна назвати зрадником французького маршала Філіпа Петена, який тоді обіймав посаду віцепрем’єра й активно схиляв прем’єра Рейно підписати сепаратне перемир’я з Німеччиною? Ні, Петен був не зрадником, він був популістом — робив те, чого хотіли народні маси і місцеві еліти.
Черчилль згадував, як на початку переговорів у Франції 11 червня закликáв французький уряд захищати Париж. «Я наголошував, яку величезну здатність вимотувати сили армії агресора має оборона великого міста будинок за будинком», — так Черчилль намагався надихнути французьких лідерів на боротьбу. Проте Петен йому відповів, що перетворення Парижа на руїни не змінить кінцевого результату. І це знову були слова не зрадника, а популіста. Бо так само думали парижани: вони дивилися на своє місто — найбільший у світі музей просто неба — і воліли капітуляцію, а не затяту оборону столиці.
Точніше, Петен був зрадником рівно настільки, наскільки був зрадником сам народ. Хіба народ може бути зрадником? Так, він може зрадити сам себе. Для цього достатньо, щоб панічна реакція рептильного мозку перед лицем сильнішого ворога позбавила здатності до опору і примусила здатися. Петен лише втілив у державні рішення цю народну реакцію, породжену глибинним тваринним страхом.
Після розмов із Петеном Черчилль дійшов висновку: «Маршал Петен уже вирішив, що мир необхідний. Він вважав, що німці систематично руйнують Францію і що його обов’язок — врятувати решту країни». Таку саму капітулянтську позицію займав тодішній головнокомандувач французької армії генерал Максим Вейґан. Коли Черчилль сказав йому, що французька армія, продовжуючи боротися, де тільки це можливо, зуміла б зупинити або вимотати сотню німецьких дивізій, Вейґан відповів: «Якби це й було так, у них однаково залишилася б іще одна сотня дивізій, щоб вдертися і завоювати вас».
Чи справді у французів була якась реальна альтернатива капітуляції? Так, і її пропонували союзники-британці. 13 червня, напередодні того як французи без бою здали німцям Париж, Черчилль уп’яте прилетів до Франції. Зміст його переговорів у місті Турі, куди переїхав французький уряд, зафіксувала офіційна англійська стенограма, яку Черчилль цитує у своїх мемуарах.
Ось що запропонував французам британський прем’єр:
Англійці хотіли б сподіватися, що Франція продовжуватиме боротися на південь від Парижа і до самого моря, а якщо знадобиться, то і в Північній Африці. Треба будь-що-будь виграти час. Період очікування не безмежний. Зобов’язання з боку Сполучених Штатів вельми скоротило б його. Настільки ясно, що інший курс означає знищення Франції. Гітлер не дотримуватиметься жодних зобов’язань. Якщо, з іншого боку, Франція продовжуватиме боротьбу за допомогою чудового флоту своєї великої імперії, а її армія продовжуватиме партизанські воєнні дії в гігантському масштабі, якщо Німеччині не вдасться знищити Англію, — а Німеччина повинна зробити це або загинути, — якщо могутність Німеччини в повітрі буде потім знищено, то вся ненависна будівля нацистської імперії завалиться. За умови отримання негайної допомоги від Америки, а можливо, й оголошення війни, перемога не така й далека. У кожному разі Англія за будь-яких обставин боротиметься. Вона не відмовилася і не відмовиться від своєї рішучості: жодних умов, жодної капітуляції. У неї дві можливості — перемога або смерть.
Того самого дня президент США Франклін Рузвельт у своєму посланні Рейно підтвердив обіцянку якнайшвидшої матеріальної підтримки: «Уряд США робить усе, що тільки може, щоб надати союзним урядам матеріали, яких вони так терміново потребують. Ми подвоюємо зусилля, стараючись зробити ще більше… Важливо пам’ятати, що французький і англійський флоти так само панують в Атлантиці й на інших океанах; слід також пам’ятати, що для утримання всіх армій потрібні важливі матеріали із зовнішнього світу».
14 червня в Англію прилетів генерал Шарль де Ґолль. «Він наполегливо доводив мені, що потрібен якийсь драматичний крок, щоб забезпечити Рейно необхідну йому підтримку, щоб спонукати уряд продовжувати війну; де Ґолль висловив думку, що цій меті послужило б проголошення нерозривного союзу французького й англійського народів», — згадував Черчилль. Представники двох сторін підготували проєкт декларації про англо-французький союз, який 16 червня затвердив воєнний кабінет Черчилля, про що де Ґолль негайно сповістив Рейно по телефону.