Забуський знав, що це про нього мова. Згадка про гілляку й приторочення до сідла заболіли його, але не так, як одне дальше слово: нашим. А він сподівався, що велика частина козацтва стане біля нього, що багато піде за ним! І ось опинився сам. Один. Навіть княжі люди, княжі слуги вважають його за зрадника.
Наближався полудень. Недалеко Воловодівки, біля броду, полки спинилися, щоб напоїти коней, накормити їх і з’їсти обід. Корф їздив від полку до полку й наказував поспіх. І дійсно все відбувалося справно: коні дістали корм, люди обід з’їли і вже відізвалися трубки, щоб сідати на коні, як із-за ріки, з очеретів, кущів загриміла безладна, густа мушкетна пальба. Полки дійшли скоро до справи й рушили над брід. Але стрілянина не вгавала, навпаки змагалася, немов більше людей прибувало там із кожною хвилиною. Корф скочив до волоської корогви. Доглянув ротмістра.
— Об’їдь, васць, брід і подивися, що там за люди.
Волохи рушили вгору ріки, щоб знайти іншу переправу через неї.
— А ти, пане Забуський, зі своїми козаками: з коней і до броду! Пішки брати!
Забуський закусив зуби, голосно оповістив приказ. Козаки зсіли з коней і з мушкетами підступили в ладі до броду.
— Вогню! — крикнув Забуський, сидячи на коні.
Але, на його незмірне здивування, відділ був наче глухий. Козаки стояли, немов не чули приказу. Забуський зрозумів страшну правду. Стиснув шаблю і, грізний, як сам демон, наближався до цілого відділу. Здавалося, що ось-ось... і він з голою шаблею кинеться сам на обидві сотні.
Аж нараз задрижала й загула земля під копитами тяжкої райтарії, крізь мушкетний вогонь понеслося полем сталеве “Vorwaerts” і райтарія рушила через змішану козацьку лаву. Розбрискуючи воду на всі боки, взяла брід за одним махом і почала розправлятися криваво з повстанцями, що не встигли скритись в кущах та в гущавині.
Це Корф побачив, що сталося з козаками Забуського і післав свою найліпшу частину, щоб рятувала загрозливе положення.
Як райтарія переїхала, козацькі сотні наче розтали й розтопилися, щезли, як щезає іней, коли засвітить сонце. Лишилося на полі ледве кільканадцять козаків: дехто затоптаний і стратований кінськими копитами, дехто поранений, дехто тільки заглушений. Тих зараз же оточила волоська сотня та стала чекати на прикази. Під’їхав Корф, глянув, муркотячи щось під носом, і вирішив:
— До князя підуть! У пута їх усіх! А ти що на те, пане Забуський?
Оглянувся довкола.
— Де пан Забуський?
Хтось указав рукою на поле. Там, у напрямку нерушеного ще другого полку райтарії, їхав поволі Забуський. Сам. Одинокий. Голову похилив на груди, вудила зачепив за кульбаку. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.
Корф стиснув коня і дігнав його легко. Глянув на Забуського. Ліва половина його обличчя була сплямлена кров’ю. Це заблукана мушкетна куля зачепила його чоло і спричинила незначну рану.
— Що з тобою, пане Забуський?
— Козаки, як вашмосць знає, зрадили. Нема мені чого вертатися до князя. Скажи йому, що я поїхав до реґіментарів. Вашмосці не раджу йти під Немирів. Вертайся, вашмосць до князя, якщо ще зможеш. Що зробиш із козаками, які ще залишилися?
— Князеві віддам. Він ними заопікується по-своєму.
— Добре! — відповів коротко Забуський і завернув коня в поле, не кажучи більше ні одного слова.
Корф стояв іще якийсь час, дивився, як Забуський поволі зникав у віддалі, і своїм звичаєм говорив сам із собою. Він був наємник, що жив із війни та перейшов тверду й тяжку військову школу. Сам із крови й кости вояк, любив добрих вояків так само, як добрі коні, добру сталь. У Забуського він відчув вояцького духа, безстрашність, сміливість, зухвалість.
— Поїхав — говорив до себе. — Гм!.. Не дивниця, що до князя вертатися не хоче.
Повернув коня в напрямку до райтарського реґіменту. Як під’їхав до ротмістра Шміда, показав на Забуського, що маячів у далекій віддалі.
— Від’їхав від нас. Сам. Вашмосць знаєш біблію?
— Біблію? — спитав здивований, не дуже то бистрий ротмістр.
— Біблію, бо я вже грубо призабув. Можеш мені, вашмосць сказати, чи то правда, що Юда повісився, як продав Христа?
— Правда, Herr Oberst.
— О, так, так. Правда. Я також так думав. Вертаємося на Махнівку!
Корф повернув коня до волохів, що обкружили пов'язаних козаків, і видавав по дорозі нові прикази.
Ротмістр Шмід водив за ним тупими очима, збаранілий докраю.
Бо не міг зрозуміти старий наємник, при чому тут біблія і Юда.
У Межибожі
Нечай помилявся, коли казав, що гетьман вишле його на поміч Кривоносові. Ще заки полк вирушив наступного дня вранці із-під Калинівки, допав його гетьманський осавул Демко Лисовець, передаючи написаного Виговським листа з гетьманської канцелярії, з допискою гетьмана.
Виговський повідомляв його, що на поміч Кривоносові пішли Гиря і Вешняк, одначе, заки ще вспіли злучитися з Кривоносом, князь Ярема, після кривавих боїв біля Константинова, подався на захід, лишаючи поле Кривоносові. Йому ж, Нечаєві, наказував гетьман завернути на Межибоже й очікувати там дальших приказів.
Гетьмана дописка була коротка. Згадував гетьман про Бар і жалів, що Забуський висмикнувся з рук Нечая, про що Нечай устиг повідомити гетьмана ще перед вирушенням із Загір’я. В часі, коли Нечай читав листа, згуртувалася біля нього, під тим самим крислатим дубом, майже вся полкова старшина, крім тих, що виїхали на роз’їзди. Був там полковий писар Житкевич, старший чоловік, досвідчений, спосібний та годящий, що крім полкової канцелярії завідував також постачанням полкові поживи й воєнних споруд. Був Кривенко, полковий осавул, людина досвідчена, старий запоріжець, права рука Нечая. Був тимонівський сотник Махаринський, чоловік багатий, знаний на цілу околицю, безстрашний і незрівняний на шаблю, який сам хвалився, що крім одного Нечая, він не знає чоловіка, що йому дорівняв би у володінні шаблею; був Байбуза, той самий, що поміг Маковському в Лубнях і тепер уславився під прізвищем Степка; був тростянський сотник Гавратинський, був Солтан Красносельський, який завжди ще формував та провадив драгунські сотні полку; був Маковський, що його недавно вибрано на сотника, був Криса, був Петрановський, був Корнієнко, був Половка, старий запорожець, що сотниківський уряд перебрав по славної пам’яті Дочилі. Бракувало тільки м`ястковського сотника Зеленського, що з пішими сотнями стояв іще в Барі, і вірного старого Шпаченка, якому ще не загоїлася рана, яку отримав у недавній битві.
Прийшов також Олешич, що збирався вже до від’їзду, сумний, горем прибитий. Сон не завітав до нього цієї ночі. Адам стояв перед його очима. Біль був у його грудях, жаль по втраті єдиного сина, смуток у душі. Біль той змагався з кожною годиною після того, як перше приголомшення минуло, і він міг у повноті зрозуміти свою сердечну, незціленну втрату.
Як старшини зібралися, Нечай прочитав гетьманського листа вголос, а потім став випитувати Лисовця, якого теж знав віддавна, як доброго друга й товариша з Січі.
— Де гетьман тепер, Демку?
— Гетьмана лишив я ще на Скаржинському Полі, але він уже мав рушити на Пилявці. Чекав іще тільки на деякі полки, що ще не наспіли до нього.
— Чи маєте ви які вісті про поляків?
— Так. Вишневецький разом із Тишкевичем, Осінським, що проводить королівською Гвардією, Корицьким та Суходольським біля Ляхівець, стягають шляхту з усіх усюдів. Багато панських почтів прилучається до них. Війська Яреми ще досить добрі, але найліпша між ними є німецька піхота під Осінським.
— А де Заславський?
— Сейм назначив трьох гетьманів і віддав їм під команду все польське військо. Реґіментарями — Заславський, Конецьпольський і Остророг. Вони скликали посполите рушення з усіх південних воєвідств під Глиняни, що під Львовом і тепер ідуть також сюди. Тільки Ярема не хоче їх слухати й не хоче прилучитися до них.
— Цікаво, чому Яремі не віддали команди?
— Кисіль усе ще переговорює з гетьманом. Посилає листи, комісарів, обіцяє грушки на вербі, але всі знають, що з того нічого не буде.