— Так чому князя поминули?
— Тому, що він тут багато лиха накоїв і вони, ляхи знають, що ніхто не схотів би говорити з комісарами, коли б Ярема був реґіментарем.
— Чекай, чекай, Демку — всміхнувся Нечай. — Як то гетьман назвав реґіментарів?
— Перина, це Заславський, бо без перини він у похід не вибирається. Дитина, це Конецьпольський, що йому ще вус добре не засіявся, а важний він тільки тим, що старого Конецьпольського син.
— А третій?
— А третій — Остророг це латина, бо він не то вже по нашому, але й по-польському говорити не хоче, тільки по-латинськи.
— Як же вони порозуміваються між собою? — встряв Байбуза — бо, оскільки я знаю, то молодий Конецпольський затупий, щоб латини навчився.
Лисовець блиснув білими зубами, що видавалися ще біліші під чорним вусом.
— У тому то й справа, що вони не порозуміваються. Коли хтось із них хоче щось сказати, то йде до свого писаря, а цей записує папір і несе до другого шатра. Іншими словами: гризуться вони там усі, мов ті собаки. Військо збирається велике, що хоч Царгород здобувати, але всі невдоволені, розсварені, кожний рад би підставити ногу другому і кожний хоче бути паном.
— Куди вони йдуть?
— Вони тепер під Чолганським Каменем. Там збираються ще повітові полки, стягаються з усіх воєвідств шляхтичі, яких іще Ярема не перетягнув до себе.
— Що наш гетьман каже на це?
— Чекає, що пани зроблять далі.
— Не ліпше було б тепер ударити на них, доки вони не злучаться?
— Наші також сходяться. Гирі ще нема. Кривоноса також — ні. Небаби сподіється гетьман невдовзі. Бурлай прийшов щойно позавчора. Загони з цілого Поділля, з Волині, Київщини сходяться невпинно.
— А татари?
— Їх немає ще. Хто зна, коли прийдуть. На них ніколи не можна здатись. Але гетьман жде їх.
— То кажеш: гетьман іде на Пилявці?
— Так, і тому хоче тебе мати коло Межибожа.
— Як із харчами у війську?
Лисовець розвів руками.
— Їх ніколи не забагато. Але гетьман робить, що може. Ніхто голодний не ходить. Бачив я цілі валки возів із борошном, салом та іншими припасами з Переяславщини, Чернігівщини, Київщини, з усіх сторін, де стільки війська не перейшло, як тут. То не легка справа, панове, прохарчувати таку кількість народу, але ще тяжча справа з порохом і кулями. Олово топлять, де тільки є, звозять до табору, але пороху обмаль.
— Чуєш, пане Олешич? — Нечай глянув на Олешича, що слухав розмови з щораз більшим зацікавленням.
Звертаючись до Лисівця говорив:
— Я вже задумав робити порох для себе. Боюся тільки, що з того треба буде велику частину й на інші полки віддати.
— І я так думаю, Даниле. Якщо можеш дістати десь порох, діставай. Я гетьманові скажу про твій задум. Він і так тебе дуже шанує - поважає, Даниле.
Полк завернув на Межибоже й розташувався там по селах і хуторах. Нечай мав повні руки праці, бо мусів знову полк привести до ладу. Поставали нові сотні, запорізьким звичаєм вибирали сотників і сотенну старшину, але все те забирало Нечаєві багато часу, бо він мусів бути в усіх сотнях, коли були вибори старшин, щоб не попався там хто невідповідний. Сотні поволі приходили доладу, хоча далеко не в тій мірі й не так скоро, як колись у Чигирині. Ціла околиця була знищена. Постачання харчів і паші для великої кількости коней, ставало щораз тяжче. Амуніції також було мало, не вважаючи на те, що з Бару вибрав Нечай усе, що міг. Його піші сотні, якими опікувався Зеленський, також стягнулися під Межибоже і серце в Нечая росло, коли побачив добре озброєні піхотні частини, як вони переходили на новий постій і на його вид підносили радісні бадьорі оклики.
Минали дні. Але ні Олешич не давав знаку життя, ні з Києва не було вістки. Врешті Нечая почала брати нетерплячка і вже хотів слати нового посланця, як одного дня під вечір до неприступного, кріпкого замку, де він стояв квартирою, під’їхала підвода і варта дала знати, що Лука Климовський повернувся і хоче його бачити.
Заки Нечай устиг відповісти вартовому, побачив на порозі кімнати добре собі знайому постать Климовського.
Високий, із довгим сивим волоссям і такою ж бородою, в чорному довгому одязі, виглядав утомлений, але всміхався очима й кінцями уст.
— Здоров був, пане Нечаю. Ледве доволікся до тебе.
— Здоров, пане Климовський! Ходи! Ходи! Та ж я тебе жду щодня, щогодини й дочекатися не можу.
— Ов, відколи ж то ваша милість запалав таким афектом до бідного, старого Климовського?
— Не жартуй, пане Климовський! Не жартуй! І заки підручні хлопці принесли перекуску та мед, Нечай став засипувати старого чорнокнижника питаннями:
— Заїхали гаразд?
— Гаразд.
— По дорозі не було жадних труднощів?
— Край увесь в огні був і в повстанні. Але нам їхалося добре.
— Як вони?
— Безпечні. Спокійно там уже й тихо. Гарний хутір твоєї тітки, Даниле.
— Як Христя?
— Листа маю для тебе.
— Чому ж зразу не кажеш, пане Климовський?
— А хіба ти мені дав час на те? Ось він.
Христя писала коротко, видно було, що писання робило їй трудність. Повідомляла його, що заїхали щасливо та що вся її турбота тепер, то він та її батько.
Нечай прочитав листа двічі, склав обережно і вложив собі за пояс.
— Гм — покрутив головою Климовський. — Шкода, що лист такий короткий. Я думав, що вспію щось перегризти, заки ти його прочитаєш.
— Їдж, їдж, пане Климовський. А що Христя казала?
— Щоб я тобою опікувався.
— Так казала?
— Еге ж — відповів Климовський, заїдаючи смачну баранячу печеню.
— Нічого більше не казала?
— Ввесь час говорила — відповів Климовський, не перестаючи їсти.
— Що?
— Що?.. Одна справа слухати, інша повторити, що дівчина говорить. Я цього не втну.
— Пане Климовський!
— Не втну.
— Та хоча про що говорила?
— Про тебе.
— Що?
— Ось моя шия — всміхався під вусом старий. — Рубай! Одне тільки знаю, що ти їй щось задав, пане Даниле.
— Ой, то вона мені щось задала, що з думки та з пам’яті не сходить.
— І не треба, щоб сходило. Щасливі були, як довідалися, що пан Олешич цілий і здоровий. Де він?
— У Загір’ї, або десь тут. Працює.
— Що робить?
— Порох.
— Порох? — здивувався Климовський. — Вельми важливе діло, але що він схотів до того взятися?
— Чому?
Климовський витер бороду.
— Бачиш, пане Даниле, Олешичі, то дуже старовинний рід, що княжі часи пам’ятає. І добра шляхта. А сам знаєш, як то у шляхти... Шабля! Кінь... Битва. Честь. Гонор! Але тоді, коли інші в полі, йти в ліси та молоти порох? Ні, ні! Я цього від нашого пана Олешича не сподівався. Розумний!
— Хотів конче знайти Забуського, щоб заплатити йому за Адама.
— Ти його не пустив?
— Так, ти певно й післав його в ліси?
— Я.
Климовський закінчив їсти й, держачи кубок, дивився на золотий мед у ньому.
— Ти знаєш, пане Даниле, що... — Знову перервав і довго не відзивався.
Тільки через хвилину запитав:
— І він тебе послухав?
— Чуєш, пане Климовський. Післати пана Олешича на Забуського, значило б післати його на певну смерть. Міг я те зробити? Я ж зв'язаний людьми, полком, я сам не міг і не можу рушитись. Але сподіваюся, що Бог колись віддасть його в мої руки. Тоді він заплатить!
— Чи ти казав це Олешичеві?
Знову дивився, як мерехтів золотий мед до світла і знову думав про щось, не відзиваючись. Нечай не говорив також. Піднявся з розкішного крісла пана Сєнявського і підступив до високого, склепленого вікна. При головній брамі побачив ряд підвод із людьми.
За хвилину ввійшов у кімнату осавул брацлавської сотні, Петро Дик.
— Полковнику...
— Що, Петре?
— Від пана Олешича люди приїхали. З порохом.
— Є пан Олешич?
— Ні. Привіз сотник охочекомонної сотні.
— Петращенко?
— Так, полковнику. Десять возів.
— Гарно. Я там зараз буду.