— Гаразд. Добра родина. То її брата убив Забуський.
— Так.
— А чи ти знаєш, що Забуський тепер у польському таборі? Щодня переходять утікачі до нас, головно челядь та служба, хоча між ними є також і шляхтичі. Отож від них ми знаємо, що Забуський там робить.
— Що?
— Ширить поголоски, що в нас немає ладу, що все зморене, голодне, без зброї, гармат, без пороху, без куль; що у війську самі хлопи від плуга, тільки з киями; що окопів ми не маємо: що табір неукріплений; що нема ні порядку, ні послуху, ні варт та що ціле наше козацьке військо щодня п’яне. Намовляв поляків, щоб підійшли ще одну, дві милі, а всі реєстрові полки перейдуть до них.
— Здурів хлоп!
— Ні, Даниле. Говорить не те, що правда, а те, що вони там хочуть чути. Говорить також, що в нашому війську нелад, що люди вже розбігаються додому, так, що нібито мені треба було всі дороги обставити й карати людей на горло, і впевняє, що нас можна батогами розігнати на всі сторони світу, шаблі не виймаючи.
— Докотився до самого дна. А колись козак був, як козак.
— Знаю. Шкода. Ще більша шкода, що вирвався тобі з рук... Отже так, Даниле, ти завтра на Волосівці й Немиринці. Вдень я тобі пришлю слово. Виговський!
Увійшов Виговський, як завжди старанно вдягнений, при багатій зброї, свіжо поголений, із випещеним чорним вусом, випещеними білими руками, всміхнений, привітний.
Нечай не втерпів. Поклав руку на плече Виговського.
— Случай, Іване! Як ти це робиш, що ти завжди такий усміхнений і чистий? Можеш мене навчити? Я ще тебе не бачив, щоб ти не всміхався.
Виговський здвигнув плечима.
— Так легше жити, Даниле. Я це роблю для себе. Пробуй сам. Будеш бачити, що життя легше.
Звертаючись до гетьмана:
— З Чигирина донесли, що орда вже в поході. Малий загін іде наперед. Думають, що цей загін може бути тут завтра.
— Гаразд! Ми й не хочемо чужими руками хліба з печі вигортати. Хочу страху їм нагнати. Ляхи не знатимуть, скільки татарви прийшло. Досить, що вони є тут. Іване, Нечай іде завтра на Немиринці і відтам буде непокоїти ляхів, а ми завтра зранку начнемо відси. Склич полковників на нараду. Тобі, Даниле, нема чого тратити час, тому не жди на нараду, тільки їдь.
Гетьман стиснув його руку.
— Їдь! — повторив. — І нехай Господь буде з тобою та з нами!
У наметі Кисіля
Намет пана воєводи Кисіля насяк водою, намок. Земля, накрита шкурами, була повна болота і грязі. Декуди дощова вода знаходила собі дорогу до нутра, скапувала на землю, творячи малі калюжі. Дощ сік по стінах намету, а лойова свічка, що стояла засвічена на столі, видавала сильний сморід.
Воєвода, вдягнений в довгу хутряну шубу, сидів на польовому ліжку, яке треба було відсунути від стіни, що просякла водою, і глядів, як кіптять свічки, та слухав, як невгамовно шумить дощ. Тяжкі думи, наче ті осінні хмари, поорали чоло воєводи. Не хотілось йому встати, рушитися, кликнути на пажа, щоб зняв заболочені, перемоклі чоботи; не хотілося йому зустрітися з ніким, говорити; не хотілося й жити. Во ось по роках такої блискучої кар’єри, по роках успіхів, достатків, достоїнств, почестей, поважання, признання, шаноби — прийшов час, у якому він почував себе, наче той пес, що його власний пан копає зневажливо ногою. Чи це його вина була, що перемир’я не вдалося? Чи ж він не робив усього, що було в його силі, щоб не допустити до нового кровопролиття, щоб і шляхта, і він сам могли повернутись назад до своїх дібр, під свої дахи, до своєї, як він називав, мізерії. Він зробив усе. Більше, як хто другий схотів би, чи зміг би. І що дістав у заміну? З одного боку, головно завдяки Вишневецькому і його поплечникам, він дістав назву зрадника, він, найвірніший слуга тієї Речіпосполитої, він, що втратив усе для неї. Казали, що він у змові з Хмельницьким. Казали, що коли він побачив, які сили Польща виставила проти козаків, налякався, що кінець повстання недалеко, тому хотів пактами рятувати Хмельницького. А позавчора ксьондз Цєклінський, домініканець, повторив йому просто в очі те, що казав Вишневецький: що він стоїть у порозумінні з козаками та що він, Кисіль, одержав обітницю від Хмельницького, що цей поможе йому стати польським королем, дасть на те гроші і військо! Тому то він, Кисіль, не хоче, щоб поляки розгромили козаків.
А серед козацтва? Серед козацтва він також зрадник, запроданець, відступник. Хмельницький навіть не хотів укінці говорити з його комісарами, коли довідався з переловленого листа, що він, Кисіль, звертався до Москви з проханням помогти полякам, щоб покінчили з Хмельницьким. Небажаний він ані тут, ані там, зненавиджений і одними і другими.
Коли приїхав накінець до польського табору, — бо куди ж, ради Бога, мав їхати? — то ніхто до нього не вийшов, ніхто слова не промовив. Його власні люди — а мав він дві власні волоські корогви — залишили його, покинули, наче прокаженого.
Воєвода бачив, що його діла стоять погано. Він зайняв становище між двома силами, що були собі ворожі, і намагався загладити безодню, що заіснувала між ними. Тепер став він розуміти, що безодні він не виповнить, що між тими двома силами не може бути порозуміння, миру, згоди. Він зрозумів, що тут ідуть змагання про щось куди більше, ніж про те, хто має мати булаву на Запоріжжі, чи скільки людей у реєстр Польща згодиться вписати. Відкрились йому очі й перед ними ясно виринула чиста, повна, небажана для нього, грізна правда: його власний нарід, якого він кість із кости, кров із крови, хоче жити своїм власним, вільним життям і йти своєю дорогою. А він став проти власного народу, проти його природного змагання до свободи; він опинився на шнурку тих, що ним помітують, як собакою.
— Господи! Господи! — вголос кликнув воєвода, вдивляючись у непевне, блимаюче світло свічок.
Паж увійшов до намету.
— Чи ваша милість кликали мене?
— Ні! Ага, то ти? Чекай, скинь мені чоботи.
— Може я вашій милості дам іншу пару чобіт, а ці висушу й вичищу.
— Добре. Нехай буде й так... Чи там є хто коло шатра?
— Хтось, здається, приїхав.
— Поглянь перше.
Джура вийшов. Воєвода вчув голоси біля намету. За хвилину заслона відхилилася і він почув голос свого джури:
— Пан Забуський, його милість, до вашої милости пана.
— Нехай увійде!
Ввійшов Забуський. Високий. Широкий. Понурий. Темний.
— Чолом тобі б’ю, пане воєводо!
— Чолом вашмосці, пане Забуський!
Забуський, не чекаючи на знак господаря, сів на стілець і сперся на головню шаблі.
— Що ваша милість думає про сьогоднішню нараду?
Кисіль що саме повернувся з цієї ради і ще не вспів зняти чобіт, здригнувся на саму згадку про неї. Там же помітували ним також, ніби він був зрадником, приклонником Хмельницького. Знайомі люди переходили попри нього, немов його не помічували. На його питання ніхто не спішився дати відповідь, його рацій ніхто не хотів слухати.
А Забуський говорив, напів примкнувши повіки, наче скриваючи щось на дні душі, наче шукаючи розради.
— Те, що ваша милість говорив про Константинів — правда. Треба було затаборитися під Константиновом, звабити там Хмельницького, а не пускатися на пилявецькі бездоріжжя. Знає ваша милість, чому Заславський не згодився?
— Чому?
— Бо Константинів, це його власне місто. І всі села довкола. Чи ваша милість знає, що, коли військо переходило туди, він поставив сторожу по всіх своїх фільварках, щоб і снопа ніхто не взяв для коней?
— Скрізь тільки привата! — з ремством і гнівом викрикнув Кисіль, забуваючи, що саме ця привата привела його й Забуського до табору реґіментарів.
— Пам’ятаю: перед тижнем — говорив далі Забуський — прийшли вістки, що коло Тернополя, Сатанова й Гусятина збираються великі партії повстанців. Порішили тоді на нараді вислати кілька полків туди, щоб забезпечити собі зади. Думає ваша милість, що хоч одну сотню вислали? Нікого. От що! Безголов’я тут, а кожний — пан, а кожний — носа дере догори, ніби король. Ех!
І шаблею тріснув із пересердя.
Кисіль, який спочатку з нехіттю слухав слів Забуського, почав проявляти тепер зацікавлення. Ображений у своїй власній гордості, він пустив попри вуха випадок, який зайшов цього дня на нараді. Тепер пригадав собі його і зрозумів огірчення Забуського. На нараді говорили, щоб зараз зранку зрушити полки на греблю і вдарити цілою силою. І от тоді Забуський забрав голос, а що по-польськи говорив погано, перейшов на українську мову. Радив зібрати опішену челядь та пустити її на окопи, бо казав, що кіннотою тієї позиції не здобудуть.