На це піднявся крик між шляхтою, почулося тріскання шабель, посипались погрози. Якийсь товстий та закукурічений шляхтич, чи не з-під Львова, крикнув, що тут, на нараді, козаків не треба. Вони всі на те тут прийшли, щоб козаків бити, а не слухати їхніх рад.
— До плуга, до хліва з вами! — неслися голоси.
— До гною, хлопе, не на раду!
Пригадуючи собі тепер те, воєвода Кисіль дивувався тільки, що Забуський зневагу стерпів і залишився на раді до кінця. Але й на те Забуський, ідучи за своїми думками, дав йому відповідь, незапитаний.
— Кожний — король, чи воєвода! Не тому, що сам щось вартий, а тому, що в нього стільки то і стільки сіл, стільки то підданих, або що має свояків, які щось значать. Те саме, бачу, діється з вашою милістю. Я бачив, що вони роблять і думав собі, що, коли ваша милість може зневаги стерпіти, то й я можу. Може колись прийде час, що...
Забуський перервав, махнув рукою і замовк.
Кисіль, вражений також, не старався говорити. Його заболіло, що навіть такий простюх, степовик, бачив, скільки пониження доводилось йому переживати. Почув, що його нехіть до Забуського росла. Гнівало його й те, що він ставив себе самого на такій рівній площині, як його, воєводу, сенатора, каштеляна, достойника польської корони.
Тим часом Забуський, ідучи далі за ходом своїх думок, став обвинувачувати в дусі воєводу, як головного спричинника того, що він опинився по цьому боці шанців. Давні взаємини з воєводою, ще в часі, коли Хмельницький був на Січі, постійні обітниці, запевнення, що він дістане гетьманську булаву — все те перекотилося крізь думки козака й гіркістю вилилося в його словах:
— Пригадую собі, скільки то разів ваша милість обіцяв мені булаву, пам’ятаю те запевнення, що ваша милість має значення у короля у Варшаві, в соймі, в сенаті. І що з цього вийшло?
— Короля немає.
— Короля немає і ціла ваша Польща валиться. А за нашу службу що нам доводиться діставати? Погорду, зневагу, сором і стид. Це все, чим нам платять.
І знову слова: “ми”, “нас'’, “нам” заболіли Кисіля, бо ними лучив Забуський себе з ним. Він, Кисіль, на одній дошці з оцим козаком! Обидва при цьому самому дишлі!
Але Кисіль був зручний політик і знав, що таку атаку треба відбити зараз атакою, щоб мати спокій. Піднявшись із ліжка, глянув на Забуського.
— А ти, пане Забуський, додержав усього, що обіцяв? Де ж ті твої козацькі полки, що ти сподівався привести до коронного війська? Де ті всі твої однодумці, що покинули ребелію й пішли за тобою? Адже ти тут сам один, як палець. Двох чи трьох слуг маєш зі собою і то вони не козаки, а потатарщені донці. Князь Вишневецький дав тобі своїх козаків. Де вони?
Забуський утих, замовк. Але Кисіль ішов аж до дна.
— Так, я будував замки, але будував їх на льоду. Я думав: Забуський, то не хтобудь серед низового війська. За ним підуть тисячі — думав я. — Забуський, то сила. Ним можна буде Хмельницького присмирити, його ж наверх видвигнути. Тепер, подумай, мосці Забуський, якби так було сталося, як я думав, яке б наше положення було сьогодні? Хто важився б закинути тобі, що ти не до ради, тільки до плуга, чи гною?
Забуський піднявся на рівні ноги. Злі вогники злітали з його очей, рука сама рвалася до шаблі.
— Тому тепер не час на такі докори, пане Забуський, — говорив Кисіль, який помітив зміну, що зайшла в козака. — Ні тобі, ні мені нема вороття. Ми мусимо йти по тій дорозі, що її вибрали. Ти без мене нічого не будеш значити серед поляків. Але після елекції короля я знову буду натискати, щоб тобі віддати гетьманську булаву. Я тобі буду потрібний і не скриваюся з тим, що й ти мені можеш також у пригоді стати. Ось і чому нам не спорити тепер!..
— Я сам не знаю, як це сталося, що навіть мої приятелі не пішли за мною. Та ж на Пушкаря, що тепер має полтавський полк, і на переяславського Лободу я рахував, як на себе самого. Вони ж мої друзі були колись, побратими, товариші зброї. Потім я дізнався, що й вони, ті самі люди, голосували, щоб мене скарати на горло. Разом з усіма іншими Богунами й Нечаями. Я...
— При вході до намету появився джура воєводи.
— Ваша милосте! Від пана коронного підчашого офіцер до пана Забуського.
— Давай його сюди!
Увійшов поручник драгунів пана Остророга.
— Хто тут пан Забуський?
— Я.
— Панове реґіментарі рішили вислати ранком роз’їзд у напрямі Острова і Волочиськ. Вашмосць, пане Забуський, має їхати як другий у команді.
— А хто перший?
— Пан Зацвіліховський. Буде два полки драгунів і два посполитого рушення. Вашмосць пан має зголоситися до пана Зацвіліховського.
— Коли?
— Зараз. Якнайшвидше. Я їду до нього. Як вашмосць готовий, то я запроваджу.
— Добре — відповів Забуський, піднявся зі стільця і вийшов, не звертаючи уваги на воєводу.
— Ох, який же він простак! — уголос промовив воєвода, знов ображений у своїм достоїнстві поведінкою козака.
Нажени їм страху!
Дощ, що падав цілу ніч, ущух. Небо вияснилося й відрада вступила в шляхетські серця. Зацвіліховський і Забуський на чолі двох драгунських полків і полків посполитого рушення залишили табір пізнім ранком, коли вже від пилявецького замку і від греблі неслась густа канонада. Зацвіліховський прислухався до гарматних громів, об’їжджаючи свій загін. Коли наїхав на Забуського, кинув коротко:
— Сьогодні козаки наступають. Майже всі їхні полки вийшли в поле. Бачили самого Хмельницького між полками.
Їхні коні розійшлися і загін рушив. Виїздили не без нарікань, головно панове з посполитого рушення, що мусять місити болото і їхати взад, тоді, коли інші будуть мати привілей розганяти своєвільні купи батогами. Знаючи настрої шляхти, Зацвіліховський віддав драгунію Забуському, а сам із Симашкевичем та Розвадовським лишився при посполитім рушенні.
Коли переправилися з трудом через болотнисті долини коло Ікви, виїхали на чисте поле і серце в старого Зацвіліховського, також православної віри, стало рости, як побачив свій загін. Обидва драгунські полки складалися зі старих ветеранів, що не одну вже війну бачили й були загартовані в боях, привчені до порядку й послуху, забезпечені доброю зброєю та випочатими кіньми.
Полки посполитого рушення були ще ліпше засоблені, на кращих конях, при ще ліпшій, але різнородній зброї. Одного там неставало: дисципліни. Ні дисципліни, ні ладу там не було. Ізза якоїнебудь дрібної причини приходило до поважних суперечок, криків, полискування голими шаблями.
Але похід відбувався справно та щораз більш охоче.
Так доїхали до невеликого ліска, що був перед Волосівцями, які Зацвіліховський хотів переїхати, не попасаючи.
Нараз із лісу відізвалися мушкетні вистріли.
Зацвіліховський, старий і досвідчений вояк, задержав свій загін і сам із Забуським та іншими офіцерами під'їхав недалеко лісу, не зважаючи на мушкетний вогонь.
— Висипали шанці — зауважив. — Що панове про це думаєте?
— Якась свавільна купа — обізвався Симашкевич, що проводив полком посполитого рушення.
— Переїдемо через їх черева! — крикнув хтось з гурту.
— Васць що думає, пане Забуський?
Забуський заперечив головою.
— Не купа то свавільних, а реґулярна козацька піхота. Це мені, панове, виглядає на засідку.
— Так і мені здається — погодився Зацвіліховський.
— Мосці пане Симашкевич. Візьми одну корогву зі свого полку і пішли туди наліво. Там між горбками багато долин, у яких і ціле військо могло б скритись. А вашмосць, пане Розвадовський, їдь направо в сторону Немиринець і також розглянься по околиці. Далеко не запускатися, панове. Коли це засідка, то вони будуть десь близько. Васць пан, пане Забуський, пробуй дійти до шанців.