— Полковник звелів.
— Чому?
— Ти знаєш, що не твоє діло допитуватися, чому. Залиши це нашому полковникові. В нього мудріша голова, ніж у тебе... Щоб ляхи думали, що тут не один полк стоїть, а десять. Ось що! Але цить! Хтось їде.
Від козацького табору далося чути чалапання коней по грузькій долині.
Козаки схопились і той, що був проти розпалювання ватри, крикнув:
— Стій! Хто йде ?
— Свої.
— Клич?
— Брацлав. Гей, то ти, Дужий?
— Я, пане полковнику.
Дужого перевів був Нечай до брацлавської сотні, а Андрійка ще з Межибожа відіслав у Київ.
— Як поляки?
— Не займають. Ніхто не підходить.
— Тихо там, кажеш?
— Ні. Дуже гамірно. Я вже хотів посилати козака, щоб тобі про те, полковнику, донести. Гонять кіньми, чути крики. Ось і тепер...
І справді невпинний гул у ворожому таборі не вгавав.
— Що це може бути? — спитав Нечай інших їздців, прислухаючись до дивного гомону по польському боці. — Що ти кажеш, Красносельський?
— Не знаю. Хіба кінноту виводять, щоб зараз ізранку вдарити.
— Так гонили б по таборі? Та ж це... О-о! Чуєш, що твориться?
Звивають табір — догадувався Байбуза.
— Вночі?
— Втікають?
— Без возів? — хитав головою Нечай. — Щось незвичайне діється. Нічого. До ранку вже недалеко. Побачимо. Ви, хлопці, пильно вважайте і, як щось почуєте, чи побачите, шліть вістку. Дужий! Покажи, де друга стійка. Ходи зо мною.
Поїхали до другої стійки. Ця була ще ближче польського табору і звідтам іще ліпше можна було чути метушню, що була за возами.
Нечай прислухався довший час, міркуючи, далі пошукав очима Зеленського.
— Зеленський! — кликнув. — Присунь сотні сюди. Всі сотники до сотень! Вогні в таборі погасити! До гетьмана вишли посланця, що щось незвичайне діється в польськім таборі.
Сотники роз’їхались. Осталися тільки полковий осавул Кривенко та полковий обозний Махаринський.
— Дужий!
— Я тут, полковнику.
— Підеш зо мною.
— Куди скажеш, батьку.
Нечай зіскочив з коня і разом із Дужим пустився в напрямі ворожого табору. Кривенко рушив за ним.
— Ти куди? — спитав Нечай.
— Із тобою.
— Ні, братіку. Ти останешся тут. Мені там гурту не потрібно. Один Дужий вистачить. Я хочу поглянути, що там твориться.
— Перша стійка може вас застерелити.
— Коли застрелить, ти перебери полк. Ви тут чекайте.
На сході стало сіріти. Але в долині ще темно було і тяжко було серед кущів та болота шукати ходу до польського табору. Одначе, як ґрунт став підноситися в гору, мряка помітно рідшала і при ясніючому небі видно стало, як бовваніли здалека навантажені вози.
Йшли поволі й осторожно, очікуючи кожної хвилини стрілів із-за возів, крику стійок, чи наглої зустрічі з польськими вартовими. Але чим дальше Нечай підступав уперед, тим більше росло його здивування.
Вже давно Нечай минув віддаль, де сподівався стійок, і не застав нікого. Вже вози ось-ось перед ним і ніхто не віддав до нього стрілу. Що це значить? Хочуть живцем узяти?
Стиснув шаблю в руці й одним скоком досягнув воза. Ніхто не рушився. Тиша. Ясніло щораз більше. Розвиднювалось. Кинув оком вліво, вправо. Нікого. Вози стояли рядом, але ні живої душі коло них. Глухі. Німі. В таборі було ще чути тупіт коней, але коло возів, чи поблизьких наметів, людей він не побачив. Протиснувся попри віз і вийшов на вільне місце між возами й шатрами. Знову — нікого. Перший намет — великий, на ліво. Метнувся туди. Речі порозкидані, все в неладі, але ні живої душі. Скочив далі в глиб табору. Якийсь самітний їздець, темний, заблуканий, одинокий, наче той, що на Божий суд спізнився, чвалував, як божевільний, не оглядаючись ні вправо, ні вліво. По хвилині знову якась група їздців, може п’ятьох, може шістьох, мигнула в повноті розгону, підганяючи коні, що й так добували останніх сил. Минув другий намет. Те саме. Знайшовся на трохи вільнішому просторі, незайнятім шатрами. Там угледів якийсь темний стовбур, що бовванів на землі. Гармата! Покинута гармата! Глянув ближче: ящик із порохом та кулями біля неї. Ремені для коней поперетинані.
— Кинули по дорозі. Відтяли від коней! — мигнула думка. Чому?
Нараз ясна, несподівана, незрозуміла, ніби з байки, правда поразила його, наче громом:
— Утікають!
— Дужий! — заговорив швидко. — Давай знак пану Кривенкові, щоб післав по сотні, а сам сюди приходив. Поляки кинули табір і втікають.
Дужий скочив через ряд возів і почав кликати голосно до козаків.
Тим часом Нечай обернув гармату, насипав пороху, всадив кулю, запалив губку, і, не в силі знайти льонт, підсипав пороху та запалив губкою, держачи її на кінці шаблі.
Гукнув стріл, що потряс повітрям і прогнав тишу.
— Єзус! Марія! — пронісся крик недалеко.
— Козаки!
І знову запізнені малі групи стали втікати щосили, хто пішки, хто кінно.
Нечай був сам у покинутім таборі.
Нараз ні з цього, ні з того, в наслідок утоми, неспаної ночі, напруження, несподіваної, неочікуваної правди прийшла реакція. Він стояв на полі біля гармати, що з її горла ще тонким струмком добувався дим, сперся обома руками на шаблю й почав сміятися, сміятися, як давно не сміявся.
Прибігли Кривенко, Дужий, за ними інші козаки.
— Поляки втекли з табору, залишивши все нам. Махаринський, скачи чимдуж до гетьмана. Дай вістку, що сталося.
Звертаючись до Кривенка:
— Руш сотні сюди, щоб зайняли табір.
Сам із кількома козаками залишився в таборі, дивуючись тому, що сталося.
Величезний табір, повний достатків, амуніції, харчів, розкішні намети, нечувані дорогоцінності, тисячі й тисячі возів, виладуваних у щерть багатствами — все те опущене, залишене, покинуте.
В голові не хотіло зміститись.
— Без опору? Без спротиву? “Нажени їм страху!” Знову цей гетьман ріс у його очах до недосяжних висот.
— Невже він міг знати? Відки? Як?
— П’ятдесят тисяч прекрасного устаткування й засобленого війська! Двісті тисяч челяді і слуг!
Нечай глядів на порожній табір, що разом із денним світлом ставав щораз більший і багатший... Годі вірити! Може це підступ? Може це гра? Може це засідка?
Вийшов на горбок, відки було видно долину й дорогу на Константинів. Довгий ряд коней, возів, людей тягнувся там без ладу, в розсипці, в поспіху. Одні переганяли одних; вози то застрягали, то переверталися в бездонних калюжах; кінні, минаючи дорогу, виривалися вперед полями, болотами через долини й кущі.
— Ні, не засідка це, не фортель, не підступ... “Нажени їм страху!” — наверталися на думку слова гетьмана.
Перша наспіла брацлавська сотня. За нею прибули краснянська, немирівська, тульчинська і вслід за ними сотня за сотнею вривались в табір. Люди ставали, немов оторопіли. Наче шуліки, кинулися молодці на здобич, якої не сподівалися, про яку навіть у снах не могли мріяти.
Багатства, залишені панами, переходили всякі сподівання. Тут ніс козак кунтуш, підбитий соболями, з діямантовими тороками, там кінський наряд, обсаджений густо самоцвітами; цьому попалась зброя з золоченим шоломом і нагрудником, якій ніхто й ціни не вмів дати, тому посуда зі щирого золота; іншому шовкові шати, що манили очі багатством красок, то знову коні найчистішої крови, дорогоцінні шаблі, що мерехтіли золотом і дорогими каменями, чи карета так коштовно викінчена, що та, яку Нечай бачив під Корсунем і в якій привезли п’яного Потоцького, могла подобати на просту підводу; в іншому місці копичились гори жіночих одягів і це казало догадуватись, що жіноцтва було повно в польському таборі.
Все це складали по сотнях на купи до звичайного поділу.
З головного козацького війська прибігали також сотні і полки, займали табір та паювали здобич. У короткому часі табір заворушився, виповнився вщерть людьми, втратив військовий вигляд, нагадуючи радше величезний пребагатий базар.
Нечай, що бачив, як люди з його табору розбрилися по таборі за добиччю, скликав сотників і поручив їм виділити з кожної сотні людей, щоб зайнялися здобиччю, а всім іншим привести коні й бути напоготові.