— Христе! Христе! Глянь! — і показала у вікно.
Мале віконце було майже ціле вкрите знадвору снігом. Насилу вдиралося рожевим промінням сонце до кімнати.
Христя глянула й руками сплеснула.
— Сніг!
— Уставай, дитино! Казала мені пані Ганна, що будуть переганяти коней Нечая, бо застоялись. Може схочеш кудись поїхати?
Очі Христі заясніли на хвилину радістю.
— Білими кіньми? Санками?. Ох, мамо!.. Але нараз знову посумніла, похилила голову, втихла. Це ж були колись коні князя Заславського, воєнна здобич... Бунтар!..
Одначе мати налягала дальше й сама стала помагати їй одягтися.
Коли Христя вийшла надвір, розстелився довкола неї, наче в казці, зачарований образ. Усе було вкрите свіжим, чистим, пухким снігом. Гілляки вгиналися під пребагатим тягарем. На землю кинула зима пишні білі килими. Тихо стояли смереки, не ворушились, наче боялись стрясти з себе нову, дорогоцінну одежу. Голубо всміхалося розрадуване небо, а сліпуче сонце сипало промінні блиски на цей чарівний світ.
Андрійко, у високій козацькій шапці, в півкожушині та у високих чоботях, що були його всіми гордощами, з’явився також, як тільки Христя вийшла з кімнати. Як і давніше не раз бувало, побігли разом у конюшню. Два вусаті, сиві запорізькі діди, яких Нечай залишив на хуторі для догляду, виводили коней на засніжену леваду й пускали їх там, на волі погуляти.
З конюшні Андрійко вивів разом із другим хлопцем два сиві коні, що їх стали запрягати до саней.
Один із козаків, дід Невдаха, підійшов до Христі.
— Куди, панночко? — спитався, всміхаючись, бо вспів уже давніше заприятелювати з Христею.
— У світ за очі, діду — засміялася Христя, сідаючи в сани.
Коні рушили з копита. Пухкий сніг курявою зривався з землі й летів на волосся, на кожухи, на сани. З-під кінських копит вилітали снігові кулі, з яких деякі впадали в сани, на розсміяні обличчя, або перелітали поруч, як заблукані стрільна. Вітер свистів у вухах, янчарки на кінських шиях дзвонили срібними дзвіночками.
Минали хутори, гайки, узлісся, вскочили в ліс, де серед молоднику пишалися снігом приодіті старі сосни. Все мерехтіло, грало промінням, іскрилося на сонці.
Христя забула свою турботу, свій біль. Узяла поводи з рук Невдахи. Десь із-під куща вискочив заєць. Коні рвонулися, перелякані, і понесли. Тільки туман знявся над ними й над санками. Цілі оберемки снігу злітали з похилених гілляк. Сніг сліпив очі. На галяві з’явилося стадо серн. Показалася нова доріжка, ще вужча, і на ній високий, м’який, як пух, біленький сніг. Врізалися в лісову прогалину, де заховали їх засніжені, повні спокою й задуми, чуби дерев.
Христя стягнула поводи. Дзвінки задзвонили голосніше. Глибокі плахти снігу спадали з дерев. Пара бухала з коней. Кров вином грала в жилах.
Нараз Христя поглянула на Андрійка. З його очей злетіла радість, як цей сніг із перетяжених гілляк, що нагло обсунеться й тяжко впаде на землю.
Глянула ще раз.
Його очі зайшли сльозами.
— Що тобі, Андрійку?
— Я не міг би провадити коней.
— Чому? — вже хотіла спитати й не спитала. Глянула на порожній рукав. Стягнула коні ще більше, ще більше і вони стали звільняти.
Випали з лісу назад на дорогу додому. Коні бігли вже рівним, спокійним кроком. Христя дала поводи Андрійкові. Мала рука жадібно вхопила їх. Сльози висохли. На обличчя злинула усмішка.
— Можна скоріше? — спитав.
— Спитай діда.
— Діду, можна?
— Дай їм трохи перепочити. Бачиш, як парують.
Христі ще ніколи так жалко не було Андрійка, як тепер. Адже він не бунтар, не ворохібник. Що це? Чому?
Коли вернулися на хутір, побачили на подвір’ї великі, гарні сани, які челядь затягала до возівні. Також випряжених коней заводили до конюшні.
— О-о! Хтось приїхав — відізвався дід Невдаха.
Христя зіскочила з саней і направилася до ґанку. Але ще не дійшла, як на порозі появилася постать молодої дівчини, що вийшла з хати їй назустріч. Мала на собі боброву шапку, з-під якої на всі боки виривалося буйне, чорне волосся, довгу, лисами підбиту свитку, оперезану широким ремінним поясом і високі червоні сап’янці. На її лиці була усмішка. Великі, чорні очі гляділи приязно, бистро, цікаво.
— Ось і вже є! Як їзда вдалася, Христе?
Сміючись устами й очима, приступила до Христі і витягнула обидві руки.
— Я Степанида Хмельницька, найстарша донька в мого батька. Казали мені в Києві, що ти тут, тому я й заїхала сюди з тіткою Ганною. Мені здається, що нам добре буде познайомитись. Про тебе чула я вже давно. Знаєш, від кого? Згадай. Не згадаєш. Від Івана, брата твого Данила. Ось чому я тут. Іван переказував і просив мене, щоб я тебе побачила. Ти знаєш, що я за нього засватана? Не знаєш? Данило тобі не казав? Правда, правда: Данило далеко, воює та й воює, про свою дівчину не дбає. Але, Христе, я ніколи не думала, що Данило знайде собі дівчину. В нього завжди на думці тільки війна та зброя та коні, а на дівчат у нього ні ока! Тепер я розумію, чому він таки попався... Я сподівалася застати тут кралю, але такої їйбогу — ні! Треба буде мені лякатися за мого Івана!
Христі зразу дуже подобалася гостя.
— Не думаю — засміялася, щоб ти дуже боялася. Де мені до тебе! Дуже, дуже рада тобі, Степанидо. Ні, справді, я не знала, що Іван знайшов собі тебе. Хто ж тобі сказав, що я тут?
— Батько переказував, що ти десь біля Києва. Ну, в Києві и сказали. А знаєш, де я була? У архимандрита Тризни. Він є архимандрит, чи ігумен Києво-Печерського манастиря. Там мені також казали про тебе. Казали, що ти була у владики. Ха-ха-ха! Варто було їздити! Нічого, Христе. Тризна такий самий. Ось що я тобі скажу: Є там люди гарні, благородні. Тобі їх треба бачити і з ними говорити... У мене також свої турботи. Ти знаєш, що таке мачуха? Добре, що не знаєш. Слава Богу, що є ще моя тітка Ганна, а то пішла б із хати зараз же... І коли б не Іван... Говорила я також з отцем ректором Ґізелем. Знайшов мене сам. Він був учителем і Івана і Данила. Він радив мені до тебе їхати. Чув, що ти була у владики, і тому хотів, щоб я тобі переказала, що не всі так думають, як митрополит. Казав тобі сказати, щоб ти серцем була кріпка, віри не тратила ні в Бога, ні в своїх найближчих. Ось що казав тобі сказати. Я боялася, що забуду. Бачиш: не забула.
Христя обняла Степаниду сердешно й повела до кімнати. Довго говорили обидві. Легко й відрадно було Христі з нею, бо Степанида була балакуча, привітна. Христя оповідала їй докладно, що говорив Косів, і як вона почувала себе після цього.
Почувши це Степанида аж підскочила зі стільця й руками сплеснула.
— Я знаю, — кликнула — що буде. Я знаю, що той владика і вас і нас вінчатиме. Побачиш!
Королівський секретар
У старому містечку Жовкві, що на північ від Львова притулилося до високої, лісом покритої гори Гарай, стояв у ряді чепурних мурованих домів заїзний двір старого міщанина Антона Корнія.
Шинк і заїзд орендував жид Аврум і провадив інтерес так добре, що заїзд з’єднав собі славу найліпшого в цілій окрузі.
Долину дому займав шинок, що, крім добірних напитків, славився також доброю кухнею.
На обох горішніх поверхах були гостинні кімнати для переїжджаючих гостей.
За домом було просторе подвір’я, звичайно завантажене возами, колясами, кіньми та службою. Там у прибудівці була також друга їдальня, доступна для слуг, поспільства, дрібніших міщан, що не мали вступу до головної шинкової їдальні.
Одного січневого полудня на жовківський ринок заїхав полк драгунів пана Лянцкоронського, кам’янецького каштеляна, і задержався на короткий постій. Разом із драгунами заїхав у господу Корнія і став там на постій Семен Забуський. Скривавлений, приголомшений, знеможений утратою крови, він усе ж таки зміг вислизнути тієї пам’ятної ночі з поля смерти під Пилявцями та, вертаючись до польського табору, дібратися власним промислом до Львова й до Перемишля. Рана від Нечаєвої шаблі, яку погано лікували, залишила на обличчі козака жахливі зміни. Через те, що рана довго не гоїлася, кусні кости виходили з гноєм, залишаючи глибоку близну, що тяглася від лівого чола вздовж лівого обличчя. Ціле лице стягнулося тепер на лівий бік, ліва долішня повіка була широко відкрита, око було червоне і раз-у-раз наливалося сльозами. Ввесь вираз обличчя став ще більше понурий і грізний.