Але ще гірші зміни зайшли в душі Забуського, яка тепер горіла бажанням помсти та відплати. Як колись його головною метою була влада й булава, як і досі кермувала його діями нічим невгамована честолюбність, так тепер він віддав би був усе, щоб схопити Нечая й насолодитись його муками й смертю.
З незагоєною ще раною він поїхав із-під Перемишля до Варшави, коли довколишні села, містечка та передмістя столиці йшли з димами, запалені загонами Тиші, Криси й Головацького. Зустріли його там з* відкритими раменами, а що більше, з відкритою кишенею.
Канцлер Оссолінський прийняв його, як бажаного гостя. Нововибраний король Ян Казимир, що свій вибір завдячував тільки Хмельницькому, зацікавився також Забуським і взяв його під свою окрему опіку.
Коли раз канцлер Оссолінський звернув увагу королеві, що Забуський кінець-кінцем незначна людина, від якої не можна багато очікувати, король відповів: “Маєш, ваша милосте, когось ліпшого поміж ними?” Але ліпшого не було, насправді не було нікого іншого, тому найліпшим остався Забуський.
Коли козацький гетьман зняв облогу Замостя і на чолі величезної армії вертався в Україну, в Київ, король вислав до нього свого спеціяльного секретаря черкаського підстаршину Смяровського, що мав доручення стежити, підслухувати і шпигувати за кроками й починаннями грізного козацького гетьмана.
Смяровський у свою чергу зв’язався, теж за радою Оссолінського, з Забуським із думкою використати зв’язки, які цей міг би мати, щоб улегшити собі своє делікатне, але трудне й смертельно небезпечне завдання. Зв’язків, як показалося, Забуський не мав, бо там, по козацькому боці, ніхто не хотів його знати, ні про нього чути, але зате подав багато вказівок, які могли показатися цінними для Смяровського.
І ось тепер, коли Забуський повертався з Варшави до коронних військ в Україну, доручено йому заїхати до Жовкви і ждати на Смяровського, який повертався вже з Чигирина.
Після короткого постою драгуни Лянцкоронського під командою полковника Яроша відійшли. Ярош перед від’їздом вступив іще на квартиру Забуського та ще раз, доволі приказовим тоном, пригадав йому, що має тут залишитися й чекати на зустріч із Смяровським.
Але ждати, як показалося, не треба було довго, бо зараз другого дня він прибув до Жовкви і легко відшукав квартиру Забуського.
— Довго васць чекав на мене? — спитався після привітання Смяровський.
— Я тут від учора.
— Так і думав я.
Смяровський, який за час своєї підстаростинської діяльности в Черкасах не раз зустрічав Забуського і перший розкрив у його душі візію золотистої булави, був зручний, гнучкий інтриґант, що вмів пізнавати людей і на їх прикметах та хибах будувати свою власну фортуну.
Був у віці Забуського, майже такого самого росту, але на тім подібність кінчилася. Радше худощавий, носився дуже по-панськи. Пальці вбирав у перстені, ужемчужені спинки спинали його кунтуш, зброя аж горіла від самоцвітів, чуприна завжди старанно підголена, вус навоскований, усмішка не сходила з лиця. Очі в нього були бистрі, хитрі, неспокійні, як у того лиса, що побачив жертву, але вдає, що не помітив її.
— Що ж вашмосць привозиш? — спитався Забуський, блукаючи очима по ринку.
— Я просто з Чигирина.
— Куди вашмосць їхав?
— Через Київ.
— Розповідай, вашмосць.
— Багато розповідати. Як васць знаєш, я поїхав із-під Замостя разом із Хмельницьким. Дорога була довга. Цілих шість тижнів забрало заїхати до Києва. Шляхи були погані і людей була з Хмелем незліченна хмара. Заїхали ми — в Київ. Не імаґінуєш собі васць, як того бунтівника вітали в Києві. Ніби короля якого. Куди там короля! Ввесь Київ плавом вирнув і на вулиці висипався на його привітання. Ввесь народ. Єрусалимський патріярх виїхав по нього аж на волинську дорогу, під саму Білгородку. Київський полк робив параду. Дзвони били з усіх їх схизматицьких церков, аж вуха пухли, ба, не тільки з церков, але, зваж вашмосць, із костелів! Із костелів! Гармати на мурах замку, при Софійськім Соборі, гули, аж стіни тряслися. Кажу васці: мури від гуку тріскали. Студенти вийшли напроти, різні кантати співали, його, того бунтівника, Мойсеєм називали! Так подуріли старі й молоді. Якась нечиста сила дала йому те, що до нього люди горнуться. Митрополит Косів, усе духовенство, ченці з усіх манастирів, усі в найкращих ризах, ждали на нього перед Софійським Собором. Кажу васці: я ще такого не бачив, як довго живу. Люди — дорогі кунтуші здіймали серед зими та кидали на дорогу, куди мав іти! Ніби монарх якийсь! Патріярх прийняв його до причастія, хоча той і не сповідався! Богом даним його називали! Такого ворохібника! Такого ребелізанта! А він те все сприймав, безмірно запишався, згордів. У часі дороги з-під Замостя не раз зо мною говорив і пожартувати любив, але по тім, що сталося, навіть оком не рачив кинути в мій бік. Інший став. Гонори вдарили йому до голови.
Приїхали комісари. Самі великі люди: воєвода Кисіль, князь Четвертинський, двоюрідний Кисіля, новгород-сіверський хорунжий, львівський підкоморій М`ясковський, брацлавський підчашій Зєлінський, — то з ними й говорити не хотів. До Києва їх не впустив. Знаєш, що після смерти пана Тишкевича пан Кисіль дістав київське воєвідство. А той його до його власного міста не впустив! Службу їх усіх розігнав, і тільки по довгих торгах згодився говорити з ними. Післав їх до Переяслава щоб там на нього чекали! Видно, йому Бог mentem perturbavit, тому зрадникові.
— Думаєш, вашмосць, що буде щось із комісії? — спитався Забуський, свій понурий погляд звертаючи на кінці своїх чобіт.
— Нічого не буде, бо нічого не може бути. Хмельницький на жадні обітниці не піде. Васць знає, що він мені сказав? Раз при меду звернувся до мене, а повно полковників було з нами — наче запримітивши мене, бо досі мене немов не бачив: "Так, пане Смяровський, — сказав — не той я вже чоловік, що був тоді, як пан краківський гонив мене по Диких Полях, не той, що був під Львовом і Замостям. Дав мені Бог те, що я захотів, і понад те! Перше я за свою кривду воював, тепер я буду воювати за нашу православну віру. Поможе мені вся чернь, по Люблин та по Краків. Виб’ю з ляцької неволі наш нарід увесь! Поможе мені вся чернь і я її не відступлю, щоб ви, знісши хлопів, і на козаків не вдарили." Там усі тільки про війну говорять; про комісію й чути не хочуть. Розум згубили! Добре то кажуть, що коли Пан Біг хоче когось покарати, то йому розум відбере. Їм напевно всім розум уже відняло, в гордості й буті вони вже міри не знають.
— Кажеш, вашмосць що тільки про війну говорять?
— Тільки про війну. Деякі полковники вже до війська від’їхали, деякі ще в Києві та в Чигирині. Заметушилися там усі страшенно і тільки шаблею побренькують.
— Хто з полковників іще в Києві? — зачав випитувати Забуський.
— Кричевський у Києві, але це його полк. Бачив я там також Лободу, але той уже до свого Переяслава поїхав, на комісію, заки я лишив Київ. Нечай був у Києві. Він у великій ласці та славі у всіх. Його брат Іван одружився з донькою Хмельницького зараз після Иордану.
— З котрою?
— Найстаршою. Степанидою. Мав і Данило Нечай женитися, але не вийшло.
— Чому? — глухо запитав Забуський, закусуючи зуби, так, що аж кров виступила на збілілих устах.
— Не знаю. Чомусь до шлюбу не дійшло. А дівчина, як із казки! Мало таких на світі! І шляхтянка... Що вона хоче за такого ребелізанта заміж виходити, не можу зрозуміти. Коли б васць бачив її, сам мусів би признати, що кращої зі свічкою не знайти! Але що з тобою, пане Забуський?
А в Забуського згоїна посиніла, на устах появилася кров. Праве око блискотіло живим блиском, а ліве, червоне, повне було сліз. Обома руками тиснув поруччя крісла.
— Нічого — промовив по хвилині. — Близна болить. То кажеш, що до весілля не дійшло?
— До весілля? — здивувався Смяровський. — О! О! до весілля Нечая? Ні. Він також збирався вже у Брацлав. Тепер пане Забуський, ось що: Мені там треба буде їхати знову. Пан канцлер радив мені, щоб я тебе зустрів і з тобою поговорив. Єдність там у них велика. Але золото не раз твердше, як єдність. Коли з самим Хмельницьким не можна договоритись, то може було б можна з його людьми. Що васць на те?