Нечай глянув на гетьмана. Сидів перед ним широкий, кремезний, із повним довгим вусом підстриженою на шляхетський лад злегка сивавою чуприною. З очей і цілої постаті били достоїнство й могутність. Здавалося Нечаєві, що коли б цей гетьман ударив кулаком об стіл, то поломив би його наскрізь, що коли б хотів очима спалити все кругом себе, то все зайнялось би вогнем в одну мить!
Гетьман указав на стілець і спитав:
— Хочеш кави? Ще як я був у неволі в турків після Цецори навчився там пити каву. Ніщо так не підбадьорює і не зганяє сну з повік, як кава. А ти знаєш, що мені ніколи багато спати? За однією справою йде друга, третя, десята. От тоді то, коли втома лізе на очі, кава мене підносить і я знову здібний думати. Пив ти каву коли?
— Ні — відповів Нечай.
Гетьман заплескав у долоні на джуру Іванця Брюховецького й доручив йому принести чарку кави для Нечая. Сам говорив далі.
— Оцей дощ, то для нас правдиве Боже благословення. Ти знаєш, як то на Поділлі. Ложка дощу — миска болота. Вся польська сила в кінноті. Головно в тяжкій кінноті, бо посполите рушення не дуже то ліпше от хоча б від Кривоносової черні. Їм річка й так поле підмочила, коли ми греблю висипали, а тепер через оцей дощ — і горби для табору не будуть придатні. Вони радо змінили б табір, але це вже запізно. Вони раді б греблю взяти, як ти бачив сьогодні, і розкинути її, але це не так легко. В нас тут людей чимало, — сам не знаю, скільки, — то ж я за греблю не боюся... І тебе тому сюди не стягнув. Як твій полк?
— Двадцять і дві сотні, крім охочекомонних. Скільки люда, годі докладно сказати, бо щораз нові приходять. Тепер я їх у готові сотні не включаю, тільки творю нові, охочекомонні відділи.
— То добре. А як із піхотою?
— П’ять добрих і добре озброєних сотень, крім окремих повстанських загонів. Зеленський ними завідує.
— Добре. Він добрий вояк. Гармати?
— Двадцять шість. Пороху й куль доволі.
— Ага! Ага!.. Казали мені, що ти подумав про порох. Це дуже добра думка. Я чув, що ти Олешича настановив над порохівнями?
— Так.
— Буде могти робити більше?
— Він тільки що почав. Цей порох, що його прислав, це головно ще з його власних старих складів та зі складів пана Сєнявського. Але вже розпочав і сам. Порох, як порох, не поганий, тільки при цьому роботи багато, бо й охорону мусить мати і при млині, і при транспортах. Приділив я йому п’ятсот люда, з яких половина кіннотників. Але те все мало... Навіть бондарів для роблення бочівок тяжко було зібрати. Але поволі все наладнується. Якщо не зайде щось несподіване, сподіваюся, що ми незабаром не будемо мусіти гризтися порохом. З оловом гірше.
Гетьман перервав йому.
— Олово я дістаю, де можу. Нехай же Олешич робить порох не тільки для твого полку, але для цілого війська. Ми маємо порохівні в Київщині, в Чигиринщині, Білоцерківщині, на Задніпров’ї, але тут ближче, тому було б нам вигідніше.
— І я так думав... Що ж я тепер маю робити, гетьмане?
Хмельницький заклав руки за широкий пояс. Надумувався, попиваючи каву. Накінець глянув на Нечая.
— Під Корсунем ти зайшов полякам зади і вони програли. Чому не повторити це саме тут?
— Думаєш, гетьмане?
— Я на це держав тебе біля Межибожа. Тепер вже пора. Руш полк на Волосівці та Немиринці завтра зранку, а по полудні підсунься під їх табір і зачни обстріл табору з гармат. Я завтра виведу всі полки й почну бій. Вони всі сили стягнуть сюди. Так... З полудня ти зачнеш обстріл табору від Немиринець. Не жалуй ні куль, ні пороху. Скільки — ти казав — маєш гармат?
— Двадцять шість.
— Як хочеш, візьми ще кілька від Чорноти. Ти звідтам табору не візьмеш, але їх серця упадуть, бо будуть почувати себе, наче в сіті. Нажени їм страху!
— Добре. Нажену.
— А як кава? Добра?
— Добра.
— Гей, Іванцю! Де ти?
До кімнати всунувся Брюховецький, як той кіт, тихо й безшелесно.
— Слухай, Іванцю! Полковникові Нечаєві смакує твоя кава. Знайди його джуру — чи не Дрозд він зветься? — гетьман запитливо глянув на Нечая, а коли цей кивнув головою притакуючо: — Так, Дрозд, — дай йому каву для полковника, навчи, як робити, і дай кілька чарочок до кави. Тільки скоро, якщо хочеш мати цілі вуха!
Брюховецький, як це було в нього в звичаю, безшелесно зачинив двері за собою.
Гетьман повів оком у слід за ним.
— Привик я до нього — заговорив. — Незвичайний, уважний, точний, але влесливий, підступний, як єзуїт. Ти знаєш, що я був у єзуїтській колегії?
— Знаю.
— Отож він мені єзуїта нагадує. Хоче піддобритися, підслухати, знати. Аж гидко... Та гаспид із ним.
— Гетьман махнув рукою.
— Ліпший джура, як інші. Ага! Даниле, що ти знаєш про свого брата Івана?
Нечай усміхнувся.
— Либонь ти більше знаєш про нього, гетьмане, ніж я. Адже він був у Криму і я його не бачив уже давно.
— Він знов у Крим поїхав. Помочі нам треба. Чи ти знаєш, що він залицяється до моєї доньки Степаниди й сватає її?
— Ні! — здивувався Нечай. — До мене він нічого не писав. То твоя, гетьмане, Степанида вже так підросла? Малою дівчинкою я її ще бачив. Гарна була дитина.
— Їй пішло вже на сімнадцятий. Добра дитина з неї.
— І що ти, гетьмане?
— Нічого. Повернемося з походу, справимо весілля. А що з тобою, Даниле?
— Що ж, Іван рік старший від мене. Але мені здається, що я його дожену. То вже хіба, як повернемося з походу, справимо два весілля за твоїм дозволом, батьку.
— Ов! — аж сплеснув у руки гетьман. — От таке то! Хто ж вона?
— Олешича донька.
— Гаразд. Добра родина. То її брата убив Забуський.
— Так.
— А чи ти знаєш, що Забуський тепер у польському таборі? Щодня переходять утікачі до нас, головно челядь та служба, хоча між ними є також і шляхтичі. Отож від них ми знаємо, що Забуський там робить.
— Що?
— Ширить поголоски, що в нас немає ладу, що все зморене, голодне, без зброї, гармат, без пороху, без куль; що у війську самі хлопи від плуга, тільки з киями; що окопів ми не маємо: що табір неукріплений; що нема ні порядку, ні послуху, ні варт та що ціле наше козацьке військо щодня п’яне. Намовляв поляків, щоб підійшли ще одну, дві милі, а всі реєстрові полки перейдуть до них.
— Здурів хлоп!
— Ні, Даниле. Говорить не те, що правда, а те, що вони там хочуть чути. Говорить також, що в нашому війську нелад, що люди вже розбігаються додому, так, що нібито мені треба було всі дороги обставити й карати людей на горло, і впевняє, що нас можна батогами розігнати на всі сторони світу, шаблі не виймаючи.
— Докотився до самого дна. А колись козак був, як козак.
— Знаю. Шкода. Ще більша шкода, що вирвався тобі з рук... Отже так, Даниле, ти завтра на Волосівці й Немиринці. Вдень я тобі пришлю слово. Виговський!
Увійшов Виговський, як завжди старанно вдягнений, при багатій зброї, свіжо поголений, із випещеним чорним вусом, випещеними білими руками, всміхнений, привітний.
Нечай не втерпів. Поклав руку на плече Виговського.
— Случай, Іване! Як ти це робиш, що ти завжди такий усміхнений і чистий? Можеш мене навчити? Я ще тебе не бачив, щоб ти не всміхався.
Виговський здвигнув плечима.
— Так легше жити, Даниле. Я це роблю для себе. Пробуй сам. Будеш бачити, що життя легше.
Звертаючись до гетьмана:
— З Чигирина донесли, що орда вже в поході. Малий загін іде наперед. Думають, що цей загін може бути тут завтра.
— Гаразд! Ми й не хочемо чужими руками хліба з печі вигортати. Хочу страху їм нагнати. Ляхи не знатимуть, скільки татарви прийшло. Досить, що вони є тут. Іване, Нечай іде завтра на Немиринці і відтам буде непокоїти ляхів, а ми завтра зранку начнемо відси. Склич полковників на нараду. Тобі, Даниле, нема чого тратити час, тому не жди на нараду, тільки їдь.
Гетьман стиснув його руку.
— Їдь! — повторив. — І нехай Господь буде з тобою та з нами!
У наметі Кисіля