І знову слова: “ми”, “нас'’, “нам” заболіли Кисіля, бо ними лучив Забуський себе з ним. Він, Кисіль, на одній дошці з оцим козаком! Обидва при цьому самому дишлі!
Але Кисіль був зручний політик і знав, що таку атаку треба відбити зараз атакою, щоб мати спокій. Піднявшись із ліжка, глянув на Забуського.
— А ти, пане Забуський, додержав усього, що обіцяв? Де ж ті твої козацькі полки, що ти сподівався привести до коронного війська? Де ті всі твої однодумці, що покинули ребелію й пішли за тобою? Адже ти тут сам один, як палець. Двох чи трьох слуг маєш зі собою і то вони не козаки, а потатарщені донці. Князь Вишневецький дав тобі своїх козаків. Де вони?
Забуський утих, замовк. Але Кисіль ішов аж до дна.
— Так, я будував замки, але будував їх на льоду. Я думав: Забуський, то не хтобудь серед низового війська. За ним підуть тисячі — думав я. — Забуський, то сила. Ним можна буде Хмельницького присмирити, його ж наверх видвигнути. Тепер, подумай, мосці Забуський, якби так було сталося, як я думав, яке б наше положення було сьогодні? Хто важився б закинути тобі, що ти не до ради, тільки до плуга, чи гною?
Забуський піднявся на рівні ноги. Злі вогники злітали з його очей, рука сама рвалася до шаблі.
— Тому тепер не час на такі докори, пане Забуський, — говорив Кисіль, який помітив зміну, що зайшла в козака. — Ні тобі, ні мені нема вороття. Ми мусимо йти по тій дорозі, що її вибрали. Ти без мене нічого не будеш значити серед поляків. Але після елекції короля я знову буду натискати, щоб тобі віддати гетьманську булаву. Я тобі буду потрібний і не скриваюся з тим, що й ти мені можеш також у пригоді стати. Ось і чому нам не спорити тепер!..
— Я сам не знаю, як це сталося, що навіть мої приятелі не пішли за мною. Та ж на Пушкаря, що тепер має полтавський полк, і на переяславського Лободу я рахував, як на себе самого. Вони ж мої друзі були колись, побратими, товариші зброї. Потім я дізнався, що й вони, ті самі люди, голосували, щоб мене скарати на горло. Разом з усіма іншими Богунами й Нечаями. Я...
— При вході до намету появився джура воєводи.
— Ваша милосте! Від пана коронного підчашого офіцер до пана Забуського.
— Давай його сюди!
Увійшов поручник драгунів пана Остророга.
— Хто тут пан Забуський?
— Я.
— Панове реґіментарі рішили вислати ранком роз’їзд у напрямі Острова і Волочиськ. Вашмосць, пане Забуський, має їхати як другий у команді.
— А хто перший?
— Пан Зацвіліховський. Буде два полки драгунів і два посполитого рушення. Вашмосць пан має зголоситися до пана Зацвіліховського.
— Коли?
— Зараз. Якнайшвидше. Я їду до нього. Як вашмосць готовий, то я запроваджу.
— Добре — відповів Забуський, піднявся зі стільця і вийшов, не звертаючи уваги на воєводу.
— Ох, який же він простак! — уголос промовив воєвода, знов ображений у своїм достоїнстві поведінкою козака.
Нажени їм страху!
Дощ, що падав цілу ніч, ущух. Небо вияснилося й відрада вступила в шляхетські серця. Зацвіліховський і Забуський на чолі двох драгунських полків і полків посполитого рушення залишили табір пізнім ранком, коли вже від пилявецького замку і від греблі неслась густа канонада. Зацвіліховський прислухався до гарматних громів, об’їжджаючи свій загін. Коли наїхав на Забуського, кинув коротко:
— Сьогодні козаки наступають. Майже всі їхні полки вийшли в поле. Бачили самого Хмельницького між полками.
Їхні коні розійшлися і загін рушив. Виїздили не без нарікань, головно панове з посполитого рушення, що мусять місити болото і їхати взад, тоді, коли інші будуть мати привілей розганяти своєвільні купи батогами. Знаючи настрої шляхти, Зацвіліховський віддав драгунію Забуському, а сам із Симашкевичем та Розвадовським лишився при посполитім рушенні.
Коли переправилися з трудом через болотнисті долини коло Ікви, виїхали на чисте поле і серце в старого Зацвіліховського, також православної віри, стало рости, як побачив свій загін. Обидва драгунські полки складалися зі старих ветеранів, що не одну вже війну бачили й були загартовані в боях, привчені до порядку й послуху, забезпечені доброю зброєю та випочатими кіньми.
Полки посполитого рушення були ще ліпше засоблені, на кращих конях, при ще ліпшій, але різнородній зброї. Одного там неставало: дисципліни. Ні дисципліни, ні ладу там не було. Ізза якоїнебудь дрібної причини приходило до поважних суперечок, криків, полискування голими шаблями.
Але похід відбувався справно та щораз більш охоче.
Так доїхали до невеликого ліска, що був перед Волосівцями, які Зацвіліховський хотів переїхати, не попасаючи.
Нараз із лісу відізвалися мушкетні вистріли.
Зацвіліховський, старий і досвідчений вояк, задержав свій загін і сам із Забуським та іншими офіцерами під'їхав недалеко лісу, не зважаючи на мушкетний вогонь.
— Висипали шанці — зауважив. — Що панове про це думаєте?
— Якась свавільна купа — обізвався Симашкевич, що проводив полком посполитого рушення.
— Переїдемо через їх черева! — крикнув хтось з гурту.
— Васць що думає, пане Забуський?
Забуський заперечив головою.
— Не купа то свавільних, а реґулярна козацька піхота. Це мені, панове, виглядає на засідку.
— Так і мені здається — погодився Зацвіліховський.
— Мосці пане Симашкевич. Візьми одну корогву зі свого полку і пішли туди наліво. Там між горбками багато долин, у яких і ціле військо могло б скритись. А вашмосць, пане Розвадовський, їдь направо в сторону Немиринець і також розглянься по околиці. Далеко не запускатися, панове. Коли це засідка, то вони будуть десь близько. Васць пан, пане Забуський, пробуй дійти до шанців.
Розвадовський із малим відділом поїхав на Немиринці. Люди Симашкевича під резолютним молодим поручником скрутили ліворуч від дороги, щоб перешукати околицю. Забуський з одним полком драгунів, що спішився, підсунувся до ліска, звідкіля знову задимились мушкети.
Тепер, коли підступав ближче, набрав певности, що це одна з добрих козацьких частин загородила їм дорогу, і в думку заходив, відки там така частина могла появитися. Всі роз’їзди, які досі приносили вістки до табору, нічого не говорили про якінебудь козацькі реґулярні частини позаду польського війська.
Коли драгуни підбігли ближче окопів, і мушкетні кулі щораз частіше знаходили собі серед них ціль, він побачив, що ліс був обсаджений більше ніж однією піхотною сотнею і зрозумів, що він із своїми драгунами цих шанців не буде в силі взяти. Дав отже наказ до відвороту. Добре вишколена, до ладу привчена драгунія стала в порядку відступати, забираючи з собою ранених. Але не відійшли вони ще на віддаль одного мушкетного стрілу, як ізліва, з того боку, куди поїхали люди Симашкевича, посипалась безладна стрілянина, почулися крики. З-за горбка, що закривав вид, вискочила розпорошена шляхта, рвучи назад, скільки було сили в конях. Близько за нею появилася густа лава козацької кінноти. Драгуни добігли до коней; добігла і шляхта. Козацька кіннота на горбку рівнялася в лаву, ніби до наступу. На вершку горбка появився новий відділ кінноти, але — замість лучитися з попереднім — рушив чвалом у напрямі на Пилявці.
— Хочуть нам дорогу відтяти — крикнув хтось із шляхти високим, гістеричним голосом, указуючи на глибокий відділ кінноти, що заходив їм зади.
Тим часом появився й відділ Розвадовського, що поїхав був у протилежному напрямку, на Немиринці, женучи щосили наосліп і маючи на своїх карках козаків, які вже наблизились до них, так, що почали рубати тих, хто залишився позаду.
Зацвіліховський дав знак. Заграли трубки до відвороту. Перше кинулося до втечі посполите рушення, забуваючи на батоги, якими то хотіло розганяти козацтво. Голими шаблями підганяли ошалілі зі страху коні.
Зацвіліховський прискочив до Забуського.
— Це Нечай. Коли разом будемо триматися, то зможемо ще перебитися. На Бога! Не розсипатися! Купи триматися!
Але тільки драгунія держалася разом, добуваючи з коней останні сили. Посполите рушення, наче збожеволіле, розсипалося по всьому полі. Хто мав кращого коня, виривався наперед, один переганяв одного. На це добігла козацька кіннота і панічна втеча перетворилася в криваву, безпощадну масакру.