На підніжжі степової могили глибокі чотирокутники запорізької піхоти кінчили щоденні вправи. Між Базавлуком і Дніпром, на недоступному півострові, чорніли високі, свіжо висипані вали, на яких загрозливо насупились гармати. За валами тулилися тісно при собі курені й шаласи. Не була то властива Січ. Січ була тоді на Микитиному Розі, далеко на північ, близько Дніпрових порогів.
Хмельницький у великій передбачливості не хотів, щоб вона була збірним місцем для втікачів, які стали напливати з різних закутин України.
Численний почет товаришив гетьманові. Найближче гетьмана сидів на чорному, як ворон, коні дужий, кремезний козак із довженним чорним вусом, що ним вітер грався, ніби бунчуком. Був це Іван Чорнота, генеральний обозний, найвища після гетьмана особа в таборовому житті. Він мав нагляд над табором, його укріпленнями, артилерією, муніцією, провіянтом і всім, що було в таборі. Завдяки його праці, його зусиллям та зарадності табір був у зразковому порядку. Він умів добути харчі для війська, завжди знав, як подбати про порох та кулі.
Поруч нього, похилений на сідлі, приглядався вправам піхоти Максим Кривоніс, що то його дивні вітри занесли на Запоріжжя. Походив із Шотляндії, рижий був, як шотляндець, худощавий, із соколиним носом, від якого й дістав назву. Якийсь час був майором у князя Яреми Вишневецького при його шотляндському реґіменті. Мовчазний, твердий, невблаганний аж до жорстокости, ніколи не входив із ніким у приязнь, із ніким не братався. Говорили, що десь біля Житомира одружився, що його жінку звів сам князь Ярема. Але що в тому було правди, ніхто не знав, бо своїх таємниць нікому не виявляв. Однієї днини явивсь у Хмельницького. Гетьман прийняв його радо, бо й досвід мав великий і європейський військовий вишкіл.
Третім із ряду був сивий Бурлай, з обличчям шрамами поораним, із великим більмом на лівому оці, з гордим поглядом уславленого морського вовка. Багато разів Чорне море носило Бурлая на своїх хвилях, багато разів світив туркам пожарами, визволяючи бранців та загортаючи скарби з турецьких міст.
Був тут дальше Небаба, що завдячував своє прізвище своїй одчайдушній відвазі, що ніколи не лічив ворожих сил, що ним у татарських улусах дітей лякали, що разом із Михайлом Дорошенком перейшов Крим уздовж і впоперек.
Був чигиринський полковник Федір Вешняк, серед старовинних козаків найбільш освічена людина, що сімома мовами володів, але й шаблі не цурався, заявляючи жартом, що вона в нього восьма і найважливіша мова.
Був корсунський полковник Шангирей, були Гиря, Криса, Глух, Забуський і любимець усього козацтва, кальницький полковник Іван Богун.
Піхота кінчила вправи. Ломились чотирикутники, виростали лави, вилискували при заходячому сонці списи та мушкети. Старшини приглядались, вимінюючись думками й завваженнями. Тільки їздець на білому коні мовчав. Мовчав, насупивши тяжкі брови, зморщивши високе чоло. Чаплині пера, зіпнуті самоцвітами, колихались від подуву вітру. Буйний кінь грався вудилами. Вітер з України роздував кунтуш. Із золотої булави за поясом каплинами спадала чиста роса. їздець мовчав, наче слухав вітру, його пісні, його мови.
А вітер нашіптував. А вітер благав:
— Рятуй народ. Дай поміч! Зірви гать! Упадуть пута, як схочеш. Уже час!..
Під високим чолом їздця йшов бій.
— Деж є сила на це? Цей гурт?
— Ти сила! — впевняла стихія вітру з рідного краю. Ти сила! Цей загін у твоїх руках розпічне велике діло. Кинь цих бійців у вогонь і з них виростуть велетні. Їх не переможе ніхто, як твоя рука їх поведе! Ввесь спротив зломиш, розторощиш запори, покладеш край народнім стражданням. Кинь їх!..
— А що, як із цього тільки нові страждання виростуть, нова рана на ранах?
— Переможним шляхом ступатимуть твої війська, бо на їхніх прапорах ясне проміння волі, бо вашими ворогами неправда і злочин. Мільйони рабів чекають на твій поклик; мільйони душ виглядають тебе, як Мойсея.
— А в мене самого є сила на те?
— На тебе народ чекав, віками. Тепер твоя хвилина. Ти нам Богом даний! Веди! Це твоє завдання, твій хрест, твій кісмет!
Лави запорізької піхоти світили лісом гострих списів. Сотні грімко співали нову пісню, пісню про оборонця, захистника, визвольника, гетьмана, пісню про Богдана Хмельницького.
На могилі стояв їздець на білому коні й слухав пісні. Чув, як сила й міць від тієї пісні, добутої з грудей полків унизу, спливають на нього, вливаються в його жили, в його кров, як гострять думку, сталять волю.
Зрозумів.
Це воля народу вливає в нього оту міць. Він — витвір народніх мрій, бажань, поривань, народньої волі. Нема сили, щоб цю волю зломити.
У відповідь вітрові впало рішення:
— Я готовий!..
Холодне сонце ховалось за могили. Піхотні курені з піснею на устах вертались до табору. На могилі все ще стояв вершник на сніжнобілому коні і глядів на красу України. На степ лягали тіні. І тінь великанського вершника на могилі впала на степ. Більшала, ширшала ген далеко по степу, по Дніпрових водах росла, росла в промінні заходячого сонця як далеко сягало око.
Дивний союзник
Хмельницький із почотом в’їжджав у табір. Цей табір, як доносили навіть польському гетьманові Потоцькому, нагадував радше сильно укріплену твердиню. З двох боків подвійний перстень уміло висипаних валів не давав доступу. Один із рукавів Базавлука та широкий, могутній Дніпро стримували доступ із двох інших боків. Легкі гармати й фальконети доповнювали оборонну силу табору. Здатністю до оборонної війни козацтво славилося здавна. Козаки були мистцями в сипанні окопів, в уладжуванні рухомих таборів, які часто нівечили всю силу наступу кінноти. Не раз опанцерена й тяжко озброєна кіннота мусіла опішуватись, щоб добувати такі наборзі творені твердині.
В таборі був лад. Скрізь видно було тверду руку нововибраного гетьмана.
Під гетьманським куренем чекав на Хмельницького гурт старшин. Між ними знаходився козак на коні, який живо щось розказував.
— А що там? — спитав гетьман іще з коня.
— Від Несторенка, що сьогодні стежу повів, козак із вістями.
— Несторенко ще не вернувся?
— Ні, батьку. Прилучився до відділу Данила Нечая. Мене вислав, щоб вістку подати.
— Нечая? Де ж він?
— Сьогодні зранку вирушив із Січі. Але в нього коні здорожені, тому мене наперед вислали.
— Багато з ним люда?
— Буде тисяча коней, коли не більше.
— Тисяча коней?.. Гей, Чорното, — кликнув бадьоро Хмельницький — це на твою голову. Щоб голодні не були! А ми, панове, хто охочий, поїдемо назустріч гостям!
Обізвався Воронченко, полковник черкаський:
— То вже, мабуть, хто охочий, поїде, але без тебе, батьку. На тебе чекають посли.
— Звідкіля?
— З Бахчисараю.
По обличчі гетьмана пробіг хвилинний блиск радости. Хмельницький зсів із коня, віддав поводи чурі, паглянув по полковниках і звернувся до Вешняка.
— Друже! Виїдь назустріч Нечаєві. Хто з панів старшин охочий, нехай їде також. Як повернетесь, скажіть Данилові, що я ще сьогодні хочу його бачити.
Гетьман увійшов до куреня. Через канцелярію, в якій, незважаючи на пізню пору, працювали похилені над паперами писарі й підписарі, перейшов до другої кімнати. Слабий каганець кидав у ній нерівне світло на стіни, вкриті турецькими килимами, й на тяжкі лави, встелені ведмежими та вовчими шкурами.
При слабому, блідожовтавому світлі каганця гетьман у першій хвилині не бачив нікого. Тільки згодом помітив постать, що при його вході піднялася з лавки.
— З Бахчисараю? — запитав гетьман, шукаючи в сутінках обличчя посла.
— Нехай всемогутня рука Аллаха береже кроки мого приятеля, великого козацького гетьмана!
— Тугай-бей! — скрикнув із несподіванки Хмельницький. — Будь дорогим гостем у мому вбогому наметі. Бачиш, куди мене загнали захланність та злоба панів із Лехістану!
— Дивні, але справедливі діла Аллаха. Хто знає, чи твоїм домом не буде увесь край, де живе відважний нарід козаків. Може своїми рабами назвеш тих собак невірних, що руку не тебе піднесли.