Драгунія держалася разом і також рвала взад, що лише кінь міг вискочити. Розсипана шляхта падала густо під козацькими шаблями, але головні козацькі сили ще не змогли загородити дороги. Через менші відділи драгунія пробивалася самим розгоном своїх коней.
Забуський глянув перед себе і побачив, як один із його драгунів, проколений козацьким списом, злетів із коня, що аж шолом його покотився далеко перед кінські копита. Не зіскакуючи з коня, Забуський похилився всім тілом і в чвалі коня підхопив драгунський шолом із землі, скинув свою шапку, натягнув шолом і знову похилився над кінською гривою. Нараз побачив новий козацький відділ, що вихилився з-за горбка й перетинав драгунії дорогу. Забуський стиснув шаблю і глянув перед себе. Козацька кіннота вже була ось-ось. На її переді спостеріг їздця, на вид якого задрижало його зухвале серце.
— Нечай — крикнуло щось у його нутрі. Заки міг зібрати думки, їх коні зударились і знялися на задні копита. Одночасно рука Забуського, що держала шаблю, стерпла й одеревеніла після першої зустрічі з шаблею Нечая. Шолом закривав йому вид, бо натягнув його на очі, щоб Нечай його не пізнав. При другій зустрічі його шабля відлетіла набік, він почув іще, як свиснула Нечаєва шабля, біль прошив його голову, ніч оповила його і він поваливсь під кінські копита.
На полі козаки добивали останки шляхти та драгунії, яка не встигла проскочити до Пилявець. Найбільше потерпіла шляхта, що розсипалася по полі і стала легкою жертвою козацької пімсти.
Нечай їздив від відділу до відділу, шукаючи за Зацвіліховським. Але замість нього привели його козаки пана Розвадовського, що був притомний, хоча сильно кривавив із кількох тяжких ран на голові.
— Хто вацьпан?
— Розвадовський — ротмістр із посполитого рушення.
— Шкода мені, що вашмосць дістався в такі терміни. Я є Нечай. Хто мав команду над відділом? Вашмосць?
— Ні. Пан Зацвіліховський.
— Де він?
— Якщо не впав, то певно перебився з драгунами.
— Ага! Вашмосць, пане Розвадовський, поїдеш до нашого табору, де мій лікар тобою заопікується.
Нечай видав потрібний приказ і тоді знову звернувся до Розвадовського:
— Поставити варту коло вашмосці, чи згодишся на пароль?
— Годжуся на пароль.
Тим часом сотні стягалися одна за однією. Тільки Байбуза переслідував драгунію по болотнистих долинах майже аж до самого польського табору, вирубуючи безпощадно всіх, що не могли втекти. Нечай звелів частинам підступати ближче до Пилявець та післав по гармати і до Зеленського.
— Гармати підуть уліво. Там їх буде можна підтягти ближче до табору. Не жаліти ні пороху, ні куль. Усі близькі хутори, всі стоги сіна спалити. Чим їх більше спалахне, тим краще. Нехай знають, що їхні тили вже зайняті.
І дими знялися на полях між Немиринцями і Пилявцями та широкою смугою закрили червоне, заходяче сонце. Довго в ніч гриміли гармати. Ген далеко по другому боці польського табору, відзивались інші. Червона заграва стелилася по небу. Накінець гармати почали втихати, але це, замість успокоїти, ще більшу тривогу ввігнало у вистрашену, залякану, збентежену шляхетську товпу.
Пізно вночі повертався Нечай до свого шатра.
Йому назустріч вийшов Климовський.
— То ти, полковнику? Я саме хотів шукати за тобою, бо маю вістку. Знаєш, що Розвадовський сказав? Другим у команді був Забуський.
— Забуський? — аж скрикнув Нечай.
— Так, але то ще не все. Один ранений драгун розповів мені, що ти зустрів Забуського й повалив його.
— Я? — ще більше здивувався Нечай.
— Ти. Він старався боронитися, але коротко.
— Чекай! Чекай, пане Климовський. То хіба там перед долиною, де ми їм дорогу загородини. Там і справді був один, що старався боронитись. Але він... Ага він мав великий драгунський шолом, що закривав йому обличчя. Гей, сторожа!
Прибіг вартовий.
— Пішли по Дика. Нехай бере людей, якесь світло і нехай перешукає поле. Там десь між убитими або пораненими має бути Забуський. Жваво!
Шукали до пізна вночі, але Забуського не було ні між убитими, ні між живими.
На пилявецьких полях
Мряка розкотилася туманом по долині та прилягла до землі. Хоча видно було зорі на небі й далекі вогні розведених ватер, то перед себе не видно було на три кроки, бо все окутала сіра мряка.
Тихо було на долині, що розділяла обидва табори. Тільки з того боку, де таборував брацлавський полк, неслись іржання коней, рик волів або якась далека заблукана пісня.
По другому боці долини, де стояв укріплений подвійним рядом возів польський табір, доносилися гомін, метушня, тупіт розгуканих коней, крики. По боці брацлавського полку горіло безліч вогнищ; зате польський табір стояв майже темний.
— Ех, коби так розвести хоча невеличку ватру. Протрусився й перемерз я увесь — сказав хтось серед мряки притишеним голосом.
— Дав би тобі сотник ватру!
— Невеличку. Ось тут за кущами. Ніхто й не завважив би навіть.
— Хіба на те, щоб тебе самого припекти на ній.
— Думаєш, що сотник зробив би це?
— Коли ні, то віддав би тебе полковникові.
— А він, думаєш, казав би припікати людей? Він?
— Він самого себе припік би, коли б таке зробив. Сказано було: на стійках у долині ні вогню, ні гомону! От і все.
— Коли холодно дуже.
— Не треба було до війська йти. Ще й у брацлавський полк захотів? Шкода, що перини не приніс із собою сюди!
— А ось, скільки там вогнищ у нашому таборі. Навіщо їх стільки?
— Полковник звелів.
— Чому?
— Ти знаєш, що не твоє діло допитуватися, чому. Залиши це нашому полковникові. В нього мудріша голова, ніж у тебе... Щоб ляхи думали, що тут не один полк стоїть, а десять. Ось що! Але цить! Хтось їде.
Від козацького табору далося чути чалапання коней по грузькій долині.
Козаки схопились і той, що був проти розпалювання ватри, крикнув:
— Стій! Хто йде ?
— Свої.
— Клич?
— Брацлав. Гей, то ти, Дужий?
— Я, пане полковнику.
Дужого перевів був Нечай до брацлавської сотні, а Андрійка ще з Межибожа відіслав у Київ.
— Як поляки?
— Не займають. Ніхто не підходить.
— Тихо там, кажеш?
— Ні. Дуже гамірно. Я вже хотів посилати козака, щоб тобі про те, полковнику, донести. Гонять кіньми, чути крики. Ось і тепер...
І справді невпинний гул у ворожому таборі не вгавав.
— Що це може бути? — спитав Нечай інших їздців, прислухаючись до дивного гомону по польському боці. — Що ти кажеш, Красносельський?
— Не знаю. Хіба кінноту виводять, щоб зараз ізранку вдарити.
— Так гонили б по таборі? Та ж це... О-о! Чуєш, що твориться?
Звивають табір — догадувався Байбуза.
— Вночі?
— Втікають?
— Без возів? — хитав головою Нечай. — Щось незвичайне діється. Нічого. До ранку вже недалеко. Побачимо. Ви, хлопці, пильно вважайте і, як щось почуєте, чи побачите, шліть вістку. Дужий! Покажи, де друга стійка. Ходи зо мною.
Поїхали до другої стійки. Ця була ще ближче польського табору і звідтам іще ліпше можна було чути метушню, що була за возами.
Нечай прислухався довший час, міркуючи, далі пошукав очима Зеленського.
— Зеленський! — кликнув. — Присунь сотні сюди. Всі сотники до сотень! Вогні в таборі погасити! До гетьмана вишли посланця, що щось незвичайне діється в польськім таборі.
Сотники роз’їхались. Осталися тільки полковий осавул Кривенко та полковий обозний Махаринський.
— Дужий!
— Я тут, полковнику.
— Підеш зо мною.
— Куди скажеш, батьку.
Нечай зіскочив з коня і разом із Дужим пустився в напрямі ворожого табору. Кривенко рушив за ним.
— Ти куди? — спитав Нечай.
— Із тобою.
— Ні, братіку. Ти останешся тут. Мені там гурту не потрібно. Один Дужий вистачить. Я хочу поглянути, що там твориться.
— Перша стійка може вас застерелити.
— Коли застрелить, ти перебери полк. Ви тут чекайте.