— Брацлав ближчий до Красного і Брацлав ближчий серцю. Твоя Христя вже здорова й виривається до тебе.
— Слава Богові!
— Дивне диво. Ніде нечуване! Куди рушишся тут, кожний питає про неї. Відколи я виїхав із Брацлава, більше людей запитувало про її здоров’я, ніж про новини з Чигирина. Що це таке?
— Ми самі не знаємо, ваша милосте, — відповів за Нечая Кривенко, полковий осавул і права його рука, погладжуючи сивавого вуса. — Хіба нам усім наша полковниця щось завдала? Я чогось подібного також ніде не бачив.
— А які вістки з Чигирина? — поцікавився Нечай.
— Добрі.
Старшини, що були з Нечаєм, віддих спинили, чекаючи на новини.
— Невже гетьман, його милість... — почав Нечай. — Невже?..
— Так, панове. Гетьман змінив думку.
— І..?
— І каже тепер таке: "Коли ляхи рушили, наші міста загортаючи та людей по - дорозі кривдячи, то ти не чекай, щоб на тебе напали, тільки бий, сам бий, бий так, щоб почули!"
Рух зробився в кімнаті; гомін пішов по ній.
— Бити! Бити їх, клятих! Не дивитись нам, як наші міста забирають!
— І як невинних людей на палях мучать!
Нечай, що стояв перед Яненком, похилившись уперед, з розіскреними, жевріючими очима, підніс руки й утихомирив гомін.
— Це значить — заговорив поволі, наче сам собі не довіряючи, — що ми можемо вдарити на них самі, коли й де захочемо?
— Така гетьманська воля.
— Його милість, пан Яненко — говорив дальше Нечай — роз’яснить нам усе як слід. Але найперше я хочу, щоб негайно, не втрачаючи часу, в кожну сотню побіг посланець. Нехай сотні будуть готові, бо завтра вранці рушають в похід!
Заметушилися в кімнаті. Багато старшин вибігло. Інші присунулися ближче, нетерпляче чекаючи, що скаже Яненко.
— Тепер, ваша милосте, — заговорив Нечай — говори, говори, бо ми спрагнені цих новин, як земля дощу в посуху.
— Що Зборівська угода завела, це для нікого не новина, панове товариство, головно не для вас, брацлавців. Знаємо це ми, знають і польські пани. І ось, як вам певне відомо, на соймі у Варшаві, що відбувся ще перед Різдвяними святами, вирішено війну з нами. Там же на тому соймі, що постановив війну, хоча мав затвердити Зборівську умову, вирішили збирати нове військо, видати наказ на посполите рушення, ба навіть приповідні листи на вербунок до війська. Між іншими, дійшла до нас чутка, що й Забуський дістав такого приповідного листа і набирає тепер людей та, що ще цікавіше, що князь Ярема листа не прийняв.
— Не прийняв приповідного листа? — спитався хтось із гурту.
— Ні.
— Га! Га! — зареготався хтось інший на лаві.
— Чому не прийняв?
— Різно говорять, але це не важливе... Так слухайте дальше. По наших святах повернувся до Варшави від кримського хана пан Войцєх Бєчинський і привіз мабуть зовсім певні вісті, що хан таки не дасться перекупити і таки піде з нами. Тоді король відкликав Потоцького з війська до себе, залишаючи при команді Калиновського, і звелів рушити проти нас.
— Звелів рушити на нас? — спитав Нечай, стягаючи брови.
— Так. Це певні вістки.
Отже, ми можемо сподіватися ляхів не кожного дня, а кожної хвилини?
— Так. Тому я щосили поспішав сюди і тремтів на думку, що не поспію на час. Але, славити Бога, поспів. А то гетьман не простив би цього ні мені, ні собі.
— Де ж Потоцький?
— Король, кажуть, затримав його при собі, наче б то для помочі, але навсправжки через те, що він довів би до нових Жовтих Вод, чи до нового Корсуня.
— Ніби Калиновський ліпший?
Яненко махнув зневажливо рукою.
— Калиновський зовсім ні до чого. Потоцький не був би злий гетьман, коли б не пив. Калиновський кругом дурак та й годі. Ось і коли Потоцький від'їхав від війська і Калиновський остався з Лянцкоронським, який усе ще є комісарем при війську, почалося те саме, що було з Потоцьким. Один хоче старшинувати і другий. Через те вічна сварка. Калиновський каже, що він гетьман та що все має йти згідно з його думкою та його волею, Лянцкоронський знову каже, що він старший сенатор, як Калиновський, і вимагає послуху для себе. Тим часом підо Львовом збирається нове військо, головно наймане.
— Чули ми про це. Чули також, що цими днями шіснадцять таких корогов прийшло до коронного війська під Бар.
— Так — потвердив Яненко. — У нас казали, що йде вісімнадцять. Певно десь дві залишили по дорозі залогами. Це самі німецькі полки, що їх хорунжий Конецпольський затягнув у Відні. Це й причина, чому я так спішив сюди та прохав Бога, щоб мені дозволив на час приїхати. З Бару в Красне недалека дорога. Один скок...
— У мене по дорогах скрізь застави і сторожі...
— І застави і сторожі можна знищити, або минути. Ночі - довгі, поля - широкі, в таборі війська держати не можна, бо зима. Тим то наш гетьман, його милість, дуже наказував, щоб я ні години не змарнував у їзді.
— Спасибіг гетьманові, його милості, і спасибіг тобі, Павле.
— Що ти, Даниле, думаєш тепер робити, коли сотні поставив на ноги?
— Залишу по містечках сильні залоги, а інші сотні підуть на Рогізну та Шпитків.
— Узад? — здивування задзвеніло в голосі Яненка.
Нечай стягнув брови.
— Так. Коронне військо — сказав — головно тепер, після підсилення німецькими реґіментами, є куди сильніше, ніж місяць, чи два місяці тому. Я їх вступним боєм брати не хочу й не буду. Таку битву ми можемо виграти, або програти. Але коли ми не дамо їм одної великої битви, тільки оточимо їх і обскочимо, наче вовки ведмедя, та будемо бити з усіх сторін, тоді ми програти не можемо. Або їх гетьманові і кримцям віддамо, або на місці задавимо.
Яненко подумав хвилину.
— Не даром — заговорив — коли я питався гетьмана, чи він хоче передати тобі якісь прикази, він сказав, що ти собі сам даси раду. І я думаю, що це найліпший спосіб проти них. І найпевніший. Вони не будуть мати однієї великої битви, а сто малих щодня і щоночі... Ляхи думають — продовжував далі після хвилинної надуми — що люди схочуть те терпіти, що колись терпіли. Ні. Тепер їм усюди буде відсіч: із кожної хати, з кожного порога, з кожних воріт, з-поза кожного куща, на кожній переправі. Хочуть кров лити, то мусять і свою дати.
— Ми до них не йдемо, ми чужого не хочемо! — почувся понурий голос Попа Івана.
— Але й свого не дамо! — кинув хтось інший.
— Не дамо! — загомоніла ціла кімната.
Шаблі стали тріскати в дужих долонях, як передвісники лютої бурі, що надтягала. Два татарчуки, підручні полковника, стали метушитись і незабаром перед кожним появився кухоль ситного меду. Старшини випивали, втирали вуси, прощалися з Нечаєм та з Яненком і відходили до своїх частин на свої квартири.
Залишились з Яненком тільки Нечай, Кривенко, Житкевич, Байбуза, Піп Іван і Красносельський, який відіслав татарчуків і сам наповнив усім кухлі медом.
Гамір зменшився. В хаті втихло. Темна ніч заглядала в вікна.
Яненко повів рукою по чолі, позіхнув і став випростувати спину.
— Втомлений? — спитав Нечай.
— І ще й як! Адже я ні однієї ночі не спав під дахом, відколи з Чигирина від'їхав.
— Боюсь, що й цієї ночі не спатимеш, пане Павле. Це вже минула північ, а на світанку ми рушаємо. Федоре! — заговорив до полкового писаря Житкевича. — Ану пішли, голубе, зараз, як стій іще й інших посланців до кожного сотника в Краснім і в околиці, щоб не гаючись рушали на Рогізну. Але посланці нехай спішать, не жаліючи коней, і нехай ніде по дорозі не затримуються.
Житкевич вийшов.
Кривенко звернувся до Нечая з питанням:
— А що з Красним?
Нечай згорнув брови, змів хребтом руки стіл перед собою, взяв кухоль меду в руки, підніс угору, глянув уважно на золоту поверхню запашного напитку, так, якби ні про що інше не думав, лише про мед, повернувся до старшин, промовив “на здоров'я” і, вихиливши одним духом, поставив кухоль на столі.
— А що з Красним? — повторив питання Кривенко, витираючи вуси з меду.
— В Красному залишишся ти! — заговорив Нечай твердо, позираючи на Кривенка сірими очима з-під навислих брів. — Красне надто гарне й цінне, щоб його втратити. Був би залишив Шпаченка, так він у Ворошилівці. Як ми відступимо, ти Красного не даси. Не даси, і все. Вали — добрі, зброї повно і люда, скільки хочеш. Їсти також подостатком. Тяжко їм буде піти далі, Красне залишаючи, і тяжко буде Красне здобувати, коли самі будуть оточені.