— Як вашмосць бачиш, то ми достойно васці приймаємо. В’їжджаєш васць у село з музикою, ніби воєвода — почув голос Маковського, в якому, крім глуму, скривався гнів, а може й біль, — тількищо прийшло Криницькому на думку.
— Може й він терпить? — подумав і почув себе ще більш непевно, бо досі це не прийшло йому на думку.
— Певно, що терпить — думав далі, — бо знає, чого я тут. Адже він також мусить її кохати... Певно, що кохає, коли взяв собі її за жінку, її, татарку з далекого улусу, оточив її достатком, одягав, наче кралю, дозволяв на примхи, Бог зна, які...
Заїхали на одне подвір’я і здержали коні. Криницький кинув погляд і побачив, що, не зважаючи на пізню ніч, на подвір’ї був рух, стояло багато осідланих коней. Козаки ходили, в’їздили й виїздили. До сотника, як тільки він під’їхав, прибіг сотенний осавул і, заки ще Маковський успів зсісти з коня, почав йому говорити щось скоро й багато. Криницький зрозумів тільки, що від Нечая був приказ приготовлятися до походу.
Маковський слухав і слухав свого осавула, спершися на кульбаку, потім казав будити людей по квартирах, сідлати коні та збиратися на майдані біля церкви.
Рух пішов по селі. Заблисли світла, з гомоном відкривалися двері, іржали коні, скрипіли журавлі при примерзлих колодязях, товпилися коні при водопоях, викрикали люди, гавкали собаки, голосили півні. Маковський зіскочив із коня, кинув поводи козакові, а сам, не звертаючи уваги на Криницького, увійшов на квартиру. В кімнаті блисло світло. Крізь освічене віконце видно було тіні, що пересувалися по кімнаті. Криницькому здавалося, що він чув піднесені голоси і гострий, наглий жіночий плач. Уже, вже хотів зіскочити з коня й бігти в кімнату, бо думав, що його татарці діється якась кривда, коли заскрипіли двері і він почув голос Маковського:
— Пане Криницький! Зайди, вашмосць, сюди!
Криницький зістрибнув із коня, прив’язав його до плота та поволі увійшов на квартиру сотника.
В кімнаті не було нікого. Криницький скинув шапку, зачинив скрипливі двері та розглянувся ще раз. Тоді двері до другої кімнати відкрилися і в них появився Маковський. Обличчя і очі в нього були червоні, віддих скорий. Побачивши Криницького, переступив високий поріг і підійшов до нього.
— Коли я вашмосць сюди брав, я гадав, що прийшла моя година. Не думай, що я не бачив і не знав, що діялося! Чому я мовчав і терпів, того васць ніколи не зрозумієш, бо треба мати душу і треба справді любити. Але доволі про це.... Тим часом щось зайшло е Краснім, щось, чого ми ще не знаємо. Всі сотні йдуть у похід. Кажуть, що сьогодні ще або завтра прийде до битви.
Маковський завагався, перебіг поглядом по Криницькім і говорив дальше:
— Кажуть, що васць добрий до шаблі. Так ось, коли обидва вийдемо живі з бою, будемо мати час полагодити свої особисті рахунки по-кавалірськи.
При цих словах поклав вимовно руку на шаблю.
Криницький і собі вдарив рукою по рапірі, вклонився сотникові і без слова повернувся до відходу.
— Вашмосць їде з моєю сотнею — кинув за ним Маковський — до Грушівець не повертаючись.
Криницький іще раз уклонився та без слова вийшов.
На майдані ставало людно. З подвір і з вуличок з’їжджали на майдан то поодинокі їздці, то цілі гурти і в короткому часі майдан став замалий для такого числа озброєного народу. Сотня, яка була дуже численна і добре озброєна, формувалася у відділи по двісті, триста коней, і так поповнені відділи один за одним почали вирушати на дорогу до Красного.
Маковський, залишаючи сотенного осавула з тими частинами, які ще не зформувалися, виїхав на чоло передового відділу й повів його під гору на Красне.
На виразне бажання сотника Криницький їхав у чоловій частині, смирно сидячи на коні та не відзиваючись ні до кого. Чоло довгого відділу виїхало на горбок у напрямі Красного, звідки по якомусь часі замайоріли світла.
Коні йшли рівно, їздці їхали мовчки, дехто дрімаючи на сідлі, дехто стиха і зрідка перекидаючися словом.
Маковський схилив голову на кінську гриву і їхав мовчки, до нікого не відзивався словом. Цей його понурий настрій перейшов мабуть і на його людей. Старий Яків Зозуля, що то довгі роки козакував на Січі, де вславився більше своєю веселою вдачею та живим дотепом, як шаблею, кинув товаришам один дотеп і другий. Але коли ніхто не засміявся, ні не звернув уваги на його сміховинки, розсердився не на жарт, наїжив свого довженного сивого вуса і кинув на ввесь голос:
— Це що, панове товариство, чи не на похорон їдемо?
Ніхто й тепер не відізвався, чи то тому, що нікому не було до жартІв, чи тому, що Маковський і передні їздці стримали коні, так, що ввесь відділ мусів зупинитися.
— Що це? Що сталося — сипались питання з задніх рядів.
Але нікому й говорити не треба було, бо ген далеко, де мерехтіли світла краснянських хат, знявся вгору струмок вогню, один, другий, третій...
— Красне горить! — крикнув хтось, наче могло бути щось інше.
— Красне! Красне горить! — пішло по рядах.
Вогонь, якби його штучно підсичували, змагався
з хвилини на хвилину, розливався по білому снігу і клався червоними лентами на чорне небо.
Нараз далекі відгуки мушкетних стрілів долетіли до вух їздців.
— Там б’ються! — знову на ввесь голос закричав хтось.
Маковський, якби ожив.
— Сотня за мною! — кликнув, стаючи в стременах і пустив коня чвалом по добре втоптаній сніговій дорозі.
За ним, ряд за рядом, відділ за відділом, гнали їздці, що ще перед хвилиною дрімали в сідлах, байдужі на все. що довкола них творилося. Нові й нові відділи долучалися до переднього відділу й уся та сила людей та коней рвала, наче на крилах, уночі, в напрямі вогню, як ті нетлі, що летять уночі до світла.
Красне було щораз ближче, щораз ближче. Чути було густу, невгомонну стрілянину з мушкетів, бойові крики, зойки ранених. Здалека глухо відзивалися гармати.
З’їхали з горбів на передмістя, що горіло, запалене з усіх боків. Видно було, як удень. Маковський побачив перед собою полк червоних драгунів, таких, серед яких і сам колись служив, став у стременах, звів коня, голою шаблею вказав на відділ і, не чекаючи, щоб сотня зформусалася в бойову лінію, крикнув:
— У них!
— Бий!
— Слава! — заревло в густій, безладній товпі. Сотні їздців із голими шаблями кинулися на драгунський відділ. Драгуни, що не сподівалися наскоку з цього боку, розсипалися майже без спротиву і стали гинути під козацькими шаблями.
Криницький був прекрасним мистцем до шаблі, бо його самотній, неодружений дядько, сам колись мистець, поранений у битвах, жив у домі його батьків і привчав молодого племінника від його дитячих років до шаблі, передаючи йому ось так усе. чого навчився в світі.
Але тепер уперше довелося Криницькому брати участь у правдивій битві, до того ще й поночі. Спочатку він розгубився, не знав, що робити. Але коли повалив першого драгуна, що безуспішно пробував боронитися, побачив, що це не велика штука, тож набрав відваги, стиснув коня твердо закаблуками і скочив на другого. Цей саме в цій хвилині повалив був на землю старого, веселого діда - сміхуна Зозулю, йому цілий череп відчиняючи.
Без зойку повалився і цей драгун на землю з пробитими грудьми.