— Ти чув, що я не хотіла тебе бачити?
— В манастирі нема: хочу, не хочу. Це є там, за цією брамою, за цими мурами. Тут є тільки послух. Ей, Христе, Христе! Душа в мене плаче. Що з тобою ці люди зробили? За що? Чому? Тому, що ти племінниця митрополита, а він не хотів зв'язків із козаками? Тепер ходить за мною й питається, чи я йому прощу! А той другий, Пристальський! На вічну дружбу зі мною хотів заприсягтися. Вони в тебе послух знайшли і довір'я. Прийшли, як мене не було, схопили, як мене не було, і ти пішла, слова не сказавши, втекла, як від прокаженого. Забула про Адама, кинула батька, кинула матір. Вони плачуть. Самітні. Покинуті. Безрадні...
— Даниле, досить того!
— Ой, Христе, не досить, не досить!
— Я того не хочу слухати!
— В манастирі немає: хочу, не хочу. Мусиш.
— Чи ти не можеш бути трохи милосердним для мене?
— А ти для мене була?
— Може я також терплю. Може більш, як вам усім здається!
— Знаю, що терпиш, тому я тут, щоб тобі помогти.
— Як ти можеш мені помогти?
— Заберу додому.
— Мене?
Очі в Христі були вистрашені, руки затиснені.
Нечай не відповів, тільки глянув на неї і усміхнувся. І нагло щез страх і радість бризнула з очей Христі. Сльози потекли по лиці скоро, скоро, одна за однією і вона повторила:
— Мене ?
Нечай знову всміхнувся і кивнув головою.
— Тебе.
Але личко Христі наново обкуталось тінню.
— Це не може бути, Даниле. Що ти сам подумав би про мене? Сьогодні прийде один і каже те. Я роблю. Завтра прийде хтось інший і скаже щось інше і я знову маю робити. Я, Даниле, не з воску. Я поклала велику віру в те, що мені говорили. І ти думаєш, Даниле, що це було добре мені сьогодні бачити владику й чути щось зовсім інше? Що вчора було чорне, сьогодні стало біле. Як це розуміти? Що про це думати? Де відповідь?
— Є відповідь на це, Христе. Є. Владика така ж смертна людина, як усі інші. Але він сьогодні став на справді великим у моїх очах, більшим, аніж колинебудь був, тому саме, що не завагався признатись, що помилився. Ти чула, що він сказав до моїх людей сьогодні? Що він прозрів. Тим він не менший, а більший став у моїх очах, благородніший, гідніший своєго високого післанництва.
— Сестрице — відізвався, повертаючись до черниці, що сиділа нерухомо в куті розмовниці. — Могли б ви сказати матері-ігумені, що ми її хочемо бачити?
Увійшла ігуменя, все ще держачи хустку, цупко накинену на плечі.
Нечай підвівся із стільця.
— Преподобна ігумене! Христя їде до своїх батьків.
Ігуменя кивнула головою і легка усмішка перебігла їй на устах.
— А я до вас, мати ігумене, маю ще одне прохання. До владики і до вас. Призвольте зробити ту честь брацлавському полкові, щоб став патроном і опікуном вашого манастиря. Доки ми житимемо, будемо горді з того, що в свою опіку взяли такий манастир, як ваш.
Христя крізь власні сльози запримітила сльози в очах ігумені. Але та швидко схилила голову й відповіла:
— Це наш владика може рішити, не я.
— І ваш владика вже рішив — почувся голос за ними.
На порозі стояв митрополит. Його очі ясніли. Хрест тримав твердо в руці.
— Пришлю тобі, пане Нечаю, грамоту, що брацлавський полк стає ктитором і благодітелем оцього Богу любимого манастиря. Нехай тебе Господь провадить, полковнику, і тебе, Христе.
Нечай похилився поцілувати руку владики, потім ігумені.
Коли Христя підійшла до ігумені, щоб також поцілувати її руку, та поцілувала її в чоло і сказала:
Нехай Господь вас хоронить! Мало таких людей на світі, як ви обидвоє.
Вийшли обидвоє щасливі й радісні. Хмара шапок полетіла вгору, як підходили до брацлавців.
— Славааа! Слава! Слава!
— Дякую вам, панове товариство! О, а де ж ти сани підібрав, Дрозде?
Дрозд усміхнувся, але Христя побачила, що сльози мав в очах.
Санки навернули. Нечай уклонився шапкою на всі боки. Митрополит стояв на східцях і хрестом благословив.
Морозний вітер ударив в обличчя Христі. Коні стали порскати бадьоро.
— Гей, Христе, який цей світ гарний!
Христя щільніше притулилася до Нечая.
— І я його знову буду бачити і ним тішитись?
— Так — засміявся Нечай.
— Із тобою? — Христя глянула йому в очі.
— Еге ж, Христе.
Нагло Христя схопилася на санках і сплеснула в долоні.
— А що ж отець Пристальський скаже?
— Нічого.
— Чому?
— Бо його немає тут.
— Що з ним?
— Владика вислав його на парохію в Брацлавщину.
— Чому?
— За п'янство.
Христя глянула Нечаєві в очі.
— Це також, напевно, твоє діло! Ти негіднику якийсь!
Але в очах замість докору були безмірна радість і кохання.
Вогняний люд
Ще зима не минула, ще не розкувалися льодом закуті ріки, ще не переставав Кисіль із комісарами говорити, як завжди красномовно, про мир і вольності, а вже польські війська підсунулись аж під Кам`янець.
Полковник Стрижевський із двома тисячами — вибраної кінноти напав на сотні черкаського полку, які розташувались були між Кам`янцем і Баром, відштовхнув їх поза Бар і сам заїхав несподівано Бар, що його з такою втратою крови здобув був Нечай минулого року.
Але недовго дозволила доля панові Стрижевському втішатися перемогою, бо кілька днів пізніше, коли він вирушив із цим відділом у напрямку на Браїлів, де, як його повідомили, можна було заскочити інші козацькі відділи, зараз милю за Баром, між Іванівцями і Барськими Луками, попав у засідку, яку йому приготував Богун. Поліг пан Стрижевський, поліг із ним увесь його відділ.
Князь Вишневецький і новоназначений брацлавський воєвода, Лянцкоронський, чекали на роз'їзд пана Стрижевського, але ніхто до головного табору не повернувся. Тільки згодом від полонених козаків довідались польські реґіментарі, що ввесь відділ був витятий до ноги.
Посунулись тоді польські реґіментарі з цілим військом, що його могли стягти, в глибину країни, щоб пімстити втрату найліпшого відділу, але під Межибожем заступив їм дорогу Нечай. Лянцкоронський успів забрати ще залогу із здобутого Межибожа, що складалася з німців під Корфом та з полку піхоти пана Сєнявського.
Нечай ізнову зайняв Межибоже, обсадив залогою, а коли побачив, що на нього наступив увесь польський корпус, обкопався коло Русанівки.
Польські реґіментарі кинулися жваво здобувати і ошанцьований табір Нечая і тількищо втрачене Межибоже. Коли дізналися, що сам Нечай є в таборі коло Русанівки, стали із здвоєною силою здобувати табір, бо їм дуже залежало на тому, щоб дістати в свої руки Нечая. Князь Вишневецький горів бажанням пімстити йому за все, що той заподіяв йому в минулому. Лянцкоронський, який одержав брацлавське воєвідство по Кисілеві, коли той після смерти Тишкевича став київським воєводою, казився зі злости, що він воєвода тільки на папері, бо наданого йому Брацлава навіть не бачив.
Усю силу і владу загарбав собі там оцей Нечай.
Німецька піхота, піхотні відділи різних панів, спішені драгуни, обозова челядь, ба навіть охотники з-під поважніших знамен, день за днем штурмували табір, устеляючи землю густо своїм трупом.
Але табір був обкопаний високим валом, наїжений гарматами, гаківницями, самопалами, а за валами ждав на напасників вогняний люд, небезпечний, жадний крови, твердий.
І коли після невдалого наступу ворожа хвиля заколихувалась, колотилась і ставала відпливати взад, наче та морська хвиля на побережжі, козаки вискакували з-за окопів і кликали:
— А повертайтеся швидко! Ми ще вас мало наклали!
— Чого ж ваш князь ховається за вами? Давайте його сюди!
Князь Ярема не раз чув такі оклики, або куди гірші, такі, що аж вуха в’янули слухати, і в душі присягав собі, що відімститься за це тим хлопам криваво, але назверх прикидався спокійним. Тільки всміхався зловіщо і гладив рукою кінську шию. Невважаючи на всю свою ненависть і бажання пімсти, не міг він не признати, що Нечай боронився дуже зручно та що свій табір прекрасно забезпечив.