На вістку про приїзд Миколи Кисіля до Нечая майдан коло церкви наповнився вщерть людьми, бо люди хотіли знати, з чим черкаський староста приїхав. Нечай заявив Кисілеві, що буде говорити з ним на майдані, так, щоб увесь нарід міг чути. Нерадо згодився на це пан Микола Кисіль.
Був він дуже подібний до свого брата, воєводи, тільки бракувало йому тієї гнучкости та проворности, що винесли Адама аж на крісло сенатора.
Коли Кисіль побачив перед собою таку незліченну кількість народу, завагався, не знав, що робити й допитливо глянув на Нечая.
— Добре! — сказав Нечай, немов відповідаючи на питання, і підніс руку вгору.
Юрба втихла.
— До нас — почав Нечай — приїхав оце брат пана київського воєводи Кисіля і хоче до вас говорити. Я думаю, панове браття, що ви всі радо послухаєте, що він стане вам казати.
В юрбі почулися знову вигуки та крики, але Нечай підніс руку і юрба замовкла.
Але пан Микола Кисіль не був людиною, що вміє говорити до народу. Переступав із ноги на ногу, затинався і плів про поворот до рідних сіл, про послух панам, про королівські гарантії, що нікому жадна кривда не станеться.
Дальше говорити не міг, бо на майдані повстав такий крик, що люди самі себе не чули.
Нечай побачив, що з промови Кисіля нічого не вийде, й підніс руку, щоб утихомирити юрбу.
Аж ось появився біля нього їздець та випалив із пістоля.
З крайнім здивуванням Нечай побачив, що при ньому на коні Христя з пістолем у руці, із якого ще димилося димом.
— Люди! — почув її срібний голос.
Юрба, не менше здивована, втихла.
— Люди! — повторила Христя. — Доки ми живемо, не дозволимо, щоб пани знову над вами збиткувалися. Заспокійтесь! У Брацлавщину пани не повернуться!
— Слава! Слава!
— Слава нашій полковниці!
Від'їхав Микола Кисіль із тим, із чим і приїхав. До свого брата та й до інших повіз тільки свою власну думку, що між козацькими полковниками нема більшого бунтаря, як Нечай та що його жінка під'юджує його до цього, бажаючи сама стати гетьманшею.
Зате ж Христя була на устах і в серцях у кожного з тієї багатотисячної юрби.
— Це наша полковниця! — говорили люди з близьких і далеких околиць.
Тим часом наспівало гостре непорозуміння між гетьманською квартирою і Нечаєм. До розриву Нечай не хотів допустити, хоч одночасно не бажав відмовити помічної руки повним розпачу й доведеним до крайности селянам.
Уганяли гінці від гетьмана до Нечая і від Нечая до гетьмана, сам Нечай їздив у Чигирин, але все це справи не розв’язало.
Брацлавщина, Поділля, Галичина, Волинь щораз частіше, щораз настирливіше витягали руки по поміч. Польські пани, головно Вишневецький і Кисіль, які погодилися вже були з собою, підняли крик і наполягали, щоб гетьман покарав Нечая на горло за зраду. Хоча гетьман і Нечай докладали всіх зусиль, щоб непорозуміння залагодити, їхні дороги почали розходитися, бо гетьман був за точним додержанням усіх постанов Зборівської угоди.
Христя бачила це і тривога вдиралася в її душу. Шукала ради у свого батька, але не знайшла. Батько казав їй, що немає чого боятися, бо правда по боці Данила. Була угода, щоб підданих пани не карали, щоб із військовими частинами до своїх дібр не прибували та щоб приїздили тільки шляхтичі православної віри. Говорив їй дальше, що поляки й так самі не думають додержуватися точок угоди: православну віру переслідують так, як і досі, отже немає чого лякатися.
Але вона знала, що так не є. Вона знала й відчувала, що гетьман кривим оком дивиться на зростаючу силу й славу Нечая.
Довгий час ждала старого Климовського. Але цей перебував при гетьмані, потім їздив у Київ і Трахтемирів, де був найдавніший козацький шпиталь, і кінець-кінцем, як їй доповіли, поїхав із послом Мужилівським у Москву.
Тяжкі, непевні тижні минали. Громи, здавалося, відзивались з усіх кутків неба і землі. Гетьман, ніби для наладнання відносин, присилав у Брацлав найближчих собі людей. Так ото приїхав Тиміш Хмельниченко, кремезний, уродливий, але мовчазний, невгамовний ні в радості, ні в гніві парень, що якийсь час перебував на дворі семигородського князя Ракочія. Потім приїздила Степанида з Іваном Нечаєм, привозячи з собою наймолодшого Хмельниченка, Юрася.
Христя гостила, годила, ходила коло них, але все таки питання стояло нерозв'язане й дальше.
Селянські маси були такі ж ворожі всяким угодам, як і раніше, сотні брацлавського полку такі ж численні, як і колись.
Коли Христя спитала Івана Нечая, що він думає, цей ударив кулаком об стіл.
— Ти знаєш, що Кисіль писав до гетьмана? — запитав, глядячи Христі в очі. — Що Данило хоче бути гетьманом сам. Я б того Кисіля на гілляку потягнув — от що! Все лихо від нього!
Однак це також не помогло Христі багато.
Рішилася написати листа до митрополита Косова.
В листі описала докладно положення, запевняючи митрополита, що Данило ніколи не думав робитися другим гетьманом, що він завжди готовий схилити голову перед гетьманською булавою, але що він ніяк не може не заступитися за тими тисячами селян, що збіглися до нього на рятунок. У цьому листі навела слова самого гетьмана, який сказав був: "Чернь, то наша права рука" й заявив, що проти неї він не виступить.
Митрополит, який щиро тепер стояв за Христею й Нечаєм, скоро зв’язався з гетьманом і повідомив про це Христю. Чи посередництво Косова помогло щонебудь, ніхто не міг збагнути, бо за той час зайшли нові події, які відвернули увагу від селянського руху на Поділлі та в Брацлавщині.
Закінчилися багаті жнива 1650 року. Тільки овочі ждали ще при дорогах, по межах і по садках, щоб їх зібрати. На широких полях щораз більше показувалося плугів, що краяли стерні під новий посів.
Одного вечора, коли завжди уважливий, обережний і чуйний Нечай повертався в товаристві старшин із перегляду сотень до Брацлава, застав на замковім подвір’ї багато коней та козаків.
— Хто це міг приїхати? — дивувався Кривенко.
— Гей, Охриме, — кликнув Нечай до козака, що мав нагляд над його конюшнею — кого то Бог послав?
— Генеральний осавул жде тебе, полковнику.
Нечай зіскочив із коня, глянув на товаришів і пробував усміхнутись.
— Чим це пахне, панове?
— Нічим добрим — похитав головою Кривенко.
— Побачимо — відповів Нечай, передаючи кінські поводи джурі. — Ходімо!
Але як тільки відчинив двері до замкових сіней, почув руки Христі на своїй шиї і схвильований, радісний, щасливий її голос:
— Даниле! Даниле! Все гаразд! Усе добре! Бог ласкав! Даниле, яка я щаслива! Панове! Заходьте, прошу, пан Лисовець є у нас. Із новинами! Ох, Даниле, Даниле! — та знову припала до його грудей.
Нечай засміявся. Обійняв дружину за стан та разом із старшинами увійшов у світлицю.
Зараз у дверях зустрів Демка Лисівця, що в широкій усмішці відслонив свої білі зуби.
Лисовець простяг найперше руку Данилові, потім звітався з іншими й повернувся до Нечая.
— Я до тебе, Даниле.
Нечай засміявся.
— Добре, що не по мене.
Лисовець сягнув до свого випещеного довгого вуса.
— Ні, Даниле, я по тебе не приїхав би. Ми всі при гетьмані знали, що ти прав. Кисіль писав на тебе тільки тому, щоб пімститися. І гетьман знав те, хоча й не хотів про це говорити. Але ти не знаєш, що й король писав те саме.
— Король?
— Король. Вимагав, щоб сповнити Зборівську угоду. Подавав чотири пункти, яких виконання вимагав від гетьмана.
— Які пункти? — запитав Житкевич.
— Перше, щоб відкрити в Україні католицькі костели; друге, щоб козаків вивести з-за лінії; третє, щоб селяни повернулись до панів у належне підданство, і четверте, щоб тебе, Даниле, скарати на горло за зраду.
Христя, що несла збанок із медом, випустила його на кам'яну долівку, так, що він розбився на дрібні кусні. Вона навіть не глянула на черепки, вирячивши очі на Лисівця.