Не зупиняючись детально на перебігу Кримського походу, звернемося лише до деяких фактів, які свідчать про непрості стосунки між запорожцями та німецькими військами в ході операції. Як відомо, Кримський похід проводився за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Попри пропозиції німців у ході Берестейських переговорів включити Крим до сфери національних інтересів УНР, українська делегація відмовилася це зробити, аргументуючи свою відмову правом татарського народу на самовизначення. Однак згодом уряд В. Голубовича без погодження з Вищою німецькою командою відрядив Запорізьку дивізію на чолі з полковником П. Болбочаном на здобуття Кримського півострова та Чорноморського флоту. Хоча ще за місяць до початку походу — 9 березня 1918 р. — на засіданні Ради народних міністрів міністр внутрішніх справ М. Ткаченко заявив, що «покладатися на наше військо не можна, а через це потрібно очищати територію України при помочі німців…» 75. Така непослідовність уряду та його членів ще раз демонструвала відсутність ясної і однозначної державної політики у лідерів УНР, які керувалися насамперед партійними програмами.
Успіхи українських військ у Кримській військовій кампанії виразно проявили непрофесійність та вузькополітичну заангажованість багатьох членів українського уряду. Як результат — військовий потенціал та блискучі перемоги Запорізької дивізії не були використані, а сама вона фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами. Причина вельми проста: після вдалих операцій запорожців під Олександрівськом і Мелітополем та після успішної переправи через Сиваш німецьке військове командування почало висловлювати занепокоєння діями українських військ. Намагаючись стримати їхній наступ, командир 15-ї німецької ландверної дивізії генерал фон Кош з наказу свого командування почав вимагати припинення операцій українських військових частин. Після звільнення запорожцями Джанкоя, а згодом і Сімферополя відносини між українцями та німцями загострилися ще більше.
П. Болбочан мусив рахуватися з вимогами німецького командування припинити наступ, оскільки німці погрожували застосуванням сили до Запорізької дивізії. З іншого боку, існував наказ українського уряду оволодіти Севастополем та Чорноморським флотом. Слід підкреслити, що в цей час запорожці мали всі можливості для здійснення дорученого їм завдання. Значною мірою цьому сприяли сили добровольців, які постійно прибували до українських частин, та симпатії місцевого населення. Крім того, запорожці мали у своєму розпорядженні багато самоходів та гірських гармат, необхідних для бою в тій місцевості. Лише кінна група, підсилена Кримським кінним полком, нараховувала до півтори тисячі шабель 76.
26 квітня 1918 р. 15-та німецька дивізія з наказу генерала фон Коша оточила всі місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Полковнику П. Болбочану було оголошено ультиматум негайно скласти зброю, залишити все військове майно і виїхати з міста та з території Криму під охороною німецького конвою на правах інтернованих, розпустивши при цьому добровольчі загони. Пояснюючи причину своїх вимог, генерал фон Кош заявляв, що згідно з умовами Берестейської угоди Крим не належить до території України і для перебування українського війська на цій землі немає жодних підстав. На протести командира запорожців була дана відповідь, що Міністерство військових справ УНР на запити німецького командування відповідає, що «абсолютно нічого не знає за таку групу і жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою» 77.
Не маючи зв’язку з урядом, полковник П. Болбочан розробив два можливі плани продовження операції звільнення Кримського півострова від більшовицьких частин. Один з них передбачав наступ на Севастополь і Ялту через гори, де легше уникнути зіткнень з німцями — він мав бути реалізований кінним полком ім. К. Гордієнка під командуванням В. Петріва та Кримським кінним полком 78. Інший — у разі збройного протистояння з німцями — передбачав прорив запорожців на Керченський півострів, де мала бути утворена оборонна лінія між Арабатською та Феодосійською затоками. У разі продовження військових операцій німців проти українців останні мали оборонятись, зайняти фортеці Керч та Енікале і встановити зв’язок з Кубанню 79. Запорожці розпочали реалізацію першого плану, передбачаючи можливий наступ більшовицьких частин, які могли відтягнути увагу німецького командування.