І траґедія цього страдника патріота дає нам оцю велику науку: не вільно провідникам народу за для приватних, класових, чи яких небудь инших хвилевих політичних інтересів жертвувати вічним і незмінним, поки істнує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарности в обороні цієї волі. Того «Святая Святих» не вільно під загрозою деморалізації і руїни народу братоубійством ображати, «приватою» затемнювати, иншими хоч би найкращими гаслами підмінювати, а берегти його треба свято так, як бережуть його у всіх класах та верствах Англійці, Німці, Французи, всі дійсно великі європейські народи. Наша нація — велика нація, і тишком нишком, невеличким коштом чіпляючи наш державний та національний віз до чужих, хоч би і великих валок, чи то до «всесвітньої революції», чи то до «Інтернаціоналу», чи то до «Антанти», здобути для неї волі не удасться. Так само для боротьби за цю волю раба, поки він
раб, не можна купити ні грішми, ні «землею». І тільки величезним моральним зусиллям, тільки безмежною любовю до української національної ідеї і до ідеї державної як політичного олицетворения повної національної волі, тільки обеднениям абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї — можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх — людське життя. Се станеться. Але чи перед тим народ наш перейде ще через одну страшну внутрішню руїну — се в великій мірі залежить від тих людей, котрих доля на чоло народу нашого тепер поставила…
Коли-б сей лист мій хоч трошки допоміг Вам, нашим людям начільним, сю істину зрозуміти, то я був би щасливий, що не на дармо виконав я вложений на мене Вашим довірям обовязок — сказати Вам, так як я її розумію — всю правду.
Прийміть Вельмишановний Пане Міністре вислови моєї найглибшої до Вас пошани.
Вячеслав Липинський, б[увший] посол У[країнської] Д[ержави] і У.Н.Р. у Відні
(The Political and Social ideas of Vjaceslav Lypyns'kyj //Harward Ukrainian Studies. ~ VolumeIX. - Number 3/4. - December 1985. - P.154–164.)
Документ № 62
Рапорт полковника М. Гавришка Раді Міністрів УНР
28 травня 1920 р.
У.Н.Р.
Запорожського війська Полковник Гавришко Микола
Ч. 48 28 травня 1920 м. Вінниця
До Високої Ради Міністрів Української Народньої Республіки
Рапорт
В 1919 р. в червні місяці 13 дня відозвою Голови Ради Міністрів п. Мартоса до народу України я був оголошений зрадником
держави і народу, а також поза законом за допущення мною, як інспектора Запорожських військ до команди Запорожським Корпусом полковника Болбочана, який перед тим безпідставно був заарештований підлеглим йому командантом полку, нині відомим авантюрником Волохом. Мені було приписано замір на реставрування Гетьманщини та инше, не вважаючи на те, що ще з першого дня обібраня гетьмана Скоропадського, передбачаючі з цього наслідки, я не погодився на визнання над собою його влади і примушений був залишити межі України; а за зраду Скоропадського Україні та взагалі по міркуванням державного характеру, я прийняв команду над Республіканським військом на північній Полтавщині й успішно закінчив борбу з гетьмансько-російськими військами та їх потішниками Німцями.
Алеж на далі я не міг спокійно девитись на ті важкі події, які переживала наша Вітчина при гнилім запіллю та відсутності належного боевого керування, що створювало атмосферу сприяючу остаточному руйнованню української армії і держави. Однако, як військова людина, я завжди був далекий від того, щоби позволити собі втручатись в політику що до праці або програму уряду, а тому лише дбав про свою працю, яка-би чесно проводилась в межах моєї компетенції. Особливо це було необхідно тоді, коли Директорія цілком перейняла [владу] до своїх рук, а разом з тим почались інтриги та демагогічні вчинки серед деяких осіб командного складу. Так в початку 1919 р. Омелько Волох в Кременчузі заарештував команданта Окремого Запорожського Корпусу полковника Болбочана ніби-то за зраду. Для менеж цілком було ясно, що Волох ще не доріс до того, щоби бути здібним викоріняти будь яку зраду в державі, а навпаки, в кожну хвилю важкого державного життя він гаразд приложити свою руку до усякого роду зради і як що він заарештував полковника Болбочана, то виключно задля того, щоби самому обняти команду корпусом, що і сталося. Тверда надія на правдиве слідство заспокоювала в цім випадку обурені гнівом серця війська Запорожською корпусу; в тім разі і я, як н[ачальни]к 10 п[ішої], дивізії, тоді підлягавшої полковнику Болбочану, разом зо всіма вірив, що правдиве слідство відкриє усю дійсність. Частина людей зі слабими головами, а то й нечистою совістю кричала про зраду, мислила, що виключно полковник Болбочан віддав Лівобережну Україну, а деякі таємні особи з Шинкарівського табору, як змії шипіли про зраду Болбочана, надаючи цьому характер [під]лої системи зрадництва, так званої «болбочанівщини» і коли зараз приймемо до уваги таємну інструкцію агітаторам-комуністам то з попередньої промови комісара Лейби Бронштейна-Троцького до курсантов видно, що оголошена Волохом зрада Болбочана, була дуже добре використана комуністами, а коли прийняти до уваги дальнішу діяльність Волоха аж до переходу в стан комуністів-грабіжників, то хто може заперечити, що Волох виконав свої завдання гірше, як того хотілося Лейбі Бронштейнові-Троцькому. На превеликий жаль деякі Українці ніби-то на захист патріотизму, на всіх роздоріжжях твердили про зраду Болбочана і цим приносили користь тільки одним завойовникам комуністам, а тут ще до всього того і «вірні сини України» висунули радянське гасло. Кільце большевицьких полків гнало весь фронт українських озброєних людей, бо назвати їх військом з погляду військової науки було трудно.