Висунуті німецьким командуванням вимоги щодо виведення українських військ із Криму були одразу відкинуті П. Болбочаном, який тривалий час намагався зв’язатися з Києвом й одночасно не допустити військового зіткнення. Запорожці — козаки і старшини — у свою чергу демонстрували німцям бойовий вишкіл та намір послідовно діяти згідно з розпорядженнями власного уряду. «Треба було багато такту з боку Болбочана, щоб усі ці бажання, пропозиції й вимагання скерувати в корисний для справи бік й уникнути всього того, що могло би принести шкоду як війську, так і Українській Державі, -зазначає Б. Монкевич. — Треба було уникнути збройного конфлікту з німцями, пам’ятаючи, що Центральна рада й Український Уряд своєю політикою й соціалістичними експериментами підірвали свій престиж і престиж Української Держави» 80.
Не слід забувати, що в цей період зростали антинімецькі настрої як серед українців, так і серед татарського населення. Німці ж зі свого боку все більше виявляли невдоволення політикою Центральної ради та її уряду. Серед запорожців поширювались настрої, які свідчили про їхню готовність «боронити волю України». Напруження зросло з прибуттям українських частин з Бахчисараю, де вони успішно діяли проти більшовиків, а також свіжих німецьких частин, які займали оборону навкруги Сімферополя. П. Болбочан був свідомий того, що можливий збройний конфлікт між обома силами прирікає запорожців на поразку81.
Тому командир Кримської групи висунув німецькому командуванню свої зустрічні вимоги: запорожці лише з наказу українського уряду залишать Сімферополь; «не може бути мови про здачу зброї»; припинити ізоляцію німецькими частинами українського війська, дати змогу зв’язатися з урядом; припинити будь-які обмеження групи. Водночас він зазначив, що «її рух, за винятком господарських, транспортних і санітарних частин», узгоджуватиметься з німецьким командуванням. П. Болбочан погодився прийняти умову про необхідність розпуску добровольчих загонів, набраних у Криму.
Генерал фон Кош, ознайомившись з українськими вимогами, зауважив, що «збройний конфлікт завдасть найбільшої шкоди Українській республіці, оскільки вона втратить найкращі кадри свого війська». Слід підкреслити, що він, у свою чергу, також намагався уникнути збройних сутичок між українськими та німецькими підрозділами, прекрасно усвідомлюючи їх наслідки для обох сторін, і тому пообіцяв ще раз порушити справу Запорізької дивізії перед своїм командуванням 82.
Генерал З. Натієв, який у цей час прибув до Сімферополя, повністю підтримав позицію П. Болбочана і зі свого боку докладав зусиль для виходу з кризової ситуації. Його візит вніс певні корективи у взаємини командирів обох військових одиниць — З. Натієв, як вищий рангом за генерала фон Коша та безпосередній начальник П. Болбочана, своєю присутністю припинив оперативне підпорядкування полковника німецькому генералу. Німці допомогли налагодити телефонний контакт з Києвом. Телефонні розмови з отаманом Блонським та міністром О. Жуковським поєднували в собі заяви на кшталт: «Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї Запорожці» і т. п. з порадами прийняти умови німців. Усе це не вказувало жодного виходу із ситуації і свідчило, що уряд не має ніякого рішення щодо подальшої долі Кримської групи 83.
Унаслідок переговорів ставало все більш зрозумілим, що не німці, а саме українська влада спричинилася до українсько-німецького конфлікту в Сімферополі. Лише більшовицький наступ на місто, як і передбачав П. Болбочан, дещо змінив ситуацію і навіть змусив німців звернутися по допомогу до запорожців. Одночасно 27 квітня 1918 р. міністр військових справ УНР О. Жуковський по телефону віддав наказ, який було оголошено в присутності генерала фон Коша, про негайний відхід Запорізької дивізії з Криму. Отаманові З. Натієву висловлювалося незадоволення тим, що він покинув групу, яка здійснювала військову операцію в Донбасі, а генералу фон Кошу було повідомлено, що попередня заява уряду УНР, у якій стверджувалося, що в Криму немає українських військових частин «була просто непорозумінням». «Уряд не сподівався, що Група (П. Болбочана. — Авт.) вже оперує в Криму, — зазначав міністр. — 3 вищим німецьким командуванням переговори тільки що почалися» 84. Як зауважував Б. Монкевич, П. Болбочан лише згодом довідався, що ні військовий міністр, ні український уряд не вжили жодних заходів перед вищим німецьким командуванням, щоб урятувати Кримську групу 85. Наказу про місце нової дислокації запорожці так і не одержали. Після нарад з командиром корпусу З. Натієвим було вирішено відійти до Мелітополя, де їх застав гетьманський переворот.