Тайний лівий с[оціаліст]-р[еволюціонер] Кедровський не міг погодитись, щоб він не був теж якимсь головним і от утворюється державна інспектура, а сам він становиться головним інспектором. Стало цілком зрозумілим, що інспектура такого напрямку донищить армію і я примушений був прийняти на себе новий удар Волохівщини, щоб і надалі охоронити корпус від розвалу, а тому на прохання командного складу Запорожців, я згодився на інспектора військ, надаю право кожному начальникові дивізії підбірати собі інспектора, щоби праця провадилася в згоді; в полки, та окремі частини інспекторів не призначаю, бо інспектура во всій своїй красі зразу зруйнувала-би міць армії, яка в той час ще була. Алеж бувший помічник т. в. о. командуючого запорожською групою, теперішній комуніст Ліневський, ставши тоді начальником дивізії, підібрав собі інспектора Дерещука 529, теж теперішнього комуніста. Таким чином Волохівщина стала відживати. Цих два мужі України були в повазі у т. в. о. Командуючого Запорожською групою полковника Сальського і щоб остаточно не загострювать відносин між мною та командуючим групою, поки що усунення їх з армії відкладаю. Після цього всього, та ще й хиб командного складу під час операцій, у запорожців невольно воскресла в памяти та людина, яка залишила по собі світлі сторінки і, стоючи на боці правди, перешкоджувала Волохові та його компанії проводити на поводі у комуністів свої ганебні справи. Кроки Волоха в бік комунізму, кожна зайва від цього смерть запорожця лише зміцнювала любов та приязнь до свого чесного борця — запорожця полковника Болбочана. Після зайнята міста Проскурова до запорожців прибув полковник Болбочан, якого в той час оправдали після довгого інтернування в Галичині. В той час я одержав від командного складу запорожців заяву, про призначення полковника Болбочана до команди групою. Переконавшись в злій волі Волоха, та його компанії, бачучи як гине наша армія, і принявши до уваги міжнародню ситуацію, яка вимагала від нас міцної армії, я став на грунті зміцнення боєвої мощности армії — запорожців та охорони їх від деморалізації і розвалу Волохівщини, а тому па підставі 1. параграфа закону про державну інспектуру допустив полковника Болбочана до команди запорожського групою, пославши до Головного Отамана рапорт про затвердження. Зразки, як заяв запорожців, так рівно і моїх розпоряджень до цього додаю. Річ в тім, що по російським законам (бо про це вказівок в української влади не було), коли начальник військової частини підпадав під слідство, то посада рахується за ним і по оправданню його він приступає до виконання обовязків попередньої служби, таким чином моя санкція на вступ полковника Болбочана до команди Групою була цілком підставна. З цього було зроблено цілий державний переворот і мене за се було оголошено зрадником держави і народу. До цієі партії «Волохівських патріотів» прилучився, як персональний ворог полковника Болбочана, наказний отаман Осецький, безглузді розпорядження якого в бутність його Н[ачальни]ком Генерального Штабу осуджувались полковником Болбочаном, та не ним одним, а усіма, хто тільки ніс тягар військ на своїх плечах. Ці мужі держави спасали її по свойому і всіх, хто тільки болючи душею за дійсні інтереси людности України, хто в державнім розумінню загальних справ підкреслював хиби тодішнього урядового розпорядження, особливо військового центру, називали зрадниками, контрреволюціонерами то що. Диктатура соціялістичного кабінету знищила всяку волю вільного слова і на зразок совдепії засудила чимало громадян на бездіяльність.
Полковник Болбочан вже божевільний був розстріляний. Мене Осецький вже з Ярмолинець наказав без суду розстрілити і здавалось-би, що по їх розумінню, зрада винищена, так ні, треба випускати до народу України особливо відозву про зраду командного складу, що лише віднімало повагу до командного складу, а гніль запілля та невідповідні керування військами з центру давало армії цілу низку неуспіхів, що ще більше підривало довірря до бойового старшинства. Міністерство Лозанівської пропаганди 530 було отруєю армії, воно лише те й знало, що кричали про болбочанівщину, зато про Волоха ніхто ані одним прикрим словом не обмовився. Між тим Волох, виїхавши до повстанців, написав до гайдамаків листа, щоб кидали «того Петлюру» і переходили до нього — батька Волоха, де він обіцював їм золоті гори. Гайдамака Маслов, та Ліневський приложили усі зусілля, щоб допомогти «батькові Волохові», алеж на перешкоді їм став командант Гайдамацького полку полковник Виноградів, за що його зрадницьки вбили в селі Охримовцях, а тимчасом гайдамаки повели рішучу агітацію на користь Волоха і довели деякі частини до формального бунту, а тим часом ворог, зайнявши Проскурів посувався на Камянець. Дякуючи к[оманди]ру 2 запорожської дивізії отаманові Осмоловському, тому самому, що стояв разом зі мною та иншими запорожцями проти авантюрника Волоха та його прибічників, вдається Проскурів відбити, а тимчасом підоспіває галицька армія і справа на деякий час поліпшала, алеж, власне кажучи, для тих хто дивився очима не звичайного обивателя, ці справи лічитись ліпшими не могли. Київський бій виявив все це гаразд. Армія розпадалася, аж доки не докотилася до Любара-Чарториї, де Волох остаточно наніс ніж в спину частинам армії, що складалася з найкращих лицарів України. Не стану нагадувати докладно, як на Уманьщині Волох, Ліневський, Дерещук та инші крикуни «болбочанівської зради» нападали на республіканське військо, грабували його та найкращих вояків розстрілювали, то були найприкріші хвилі життя нашої республіканської армії. У важку хвилю такого її життя прилучився я до запоріжців, серед яких перебував до зєднання з фронтом